Забужко про ретроспективну виставку Алли Горської: Непокаране зло нікуди не дінеться саме собою
Read in Google News! 
Вчора був останній день, либонь, головної мистецької події цієї весни – першої ретроспективної виставки Алли Горської в Українському Домі. Море людей, переважно молодь, переважно – перед стіною з датами: в школах нас того не вчать, бачити біографію людини на тлі епохи, для більшості це потрясіння – можливість отак приміряти “на себе” історію, хоча за 10 рр., відколи країна живе на самому її, історії, гребені, можна було б і звикнути, але школа, як відомо, ще інертніша структура за армію, тож нарід юрмиться і вбирає, як оленята на водопої, пише українська письменниця Оксана Забужко.
І – уривки розмов:
– А тут про вітражі Київського університету…
– А хіба в Київському університеті є вітражі?
Моя (підслухачки) перша реакція – укол болю: не знають, вони ж справді нічого того не знають, в підручниках історії нічого немає про знищений вітраж до 150-ліття Шевченка у фойє Червоного корпусу, і сьогоднішнім дітям незалежної України ніхто того не розказав, і в історії Київського університету такого епізоду – як за СРСР не було, так немає й досі…
А воно, між іншим, зовсім інше враження робить, коли навіч тебе б’є по голові реконструкцією. Навіть мене вражає, котра з тою історією, пошепки переказуваною, виросла, а навчаючись у тому самому Червоному корпусі в смурні шербицькі 1970-1980-ті, безліч разів пробувала собі уявити в фойє той бунтарський вітраж (“Україна за ґратами!” – називали його дорослі), – а тут мені якось уперше свінуло (змістився фокус!), що у того акту вандалізму був конкретний виконавець, з ім’ям і, м.ін., біографією в Вікі, – тодішній ректор університету Шевченка Іван Трохимович Швец (саме так він вимагав себе писати – без м’якого знака в кінці!), яий особисто крушив вітраж молотком і потім ще й топтав уламки ногами: красноармєєц зі станції Хутір Михайлівський, теплотехнік за фахом і сталініст до шпіку кісток, про якого Максим Рильський (на вимогу тамтого писатися “Швец”, а не “Швець”) елеґантно зауважив – що ж, мовляв, досі в українській мові було тільки одне слово з твердим “ц” в кінці – “поц”, тепер буде два – “поц” і “Швец”… І якої ж це приголомшливої сили образ – ректор з молотком (!), що кидається власноруч розбивати мистецький вітраж і ногами топче на друзки скло з обличчям патрона свого університету!.. Якої реформи освіти ми хочемо в країні, де Й ЧЕРЕЗ 60 РОКІВ – цього епізоду в історії університету – все ще НЕМА, привіт Орвеллу, а Швец (сором’язливо прикритий м’яким знаком) – дефілює перед наступними поколіннями як видатний сталінський академік із охолоджування газових турбін?..…А чому, спитала мене вчора на виставці інша молода жінка, вочевидь розсортувавши-таки в голові шари живої (для мене) і “античної” (для неї) історії 20-го століття, – шістдесятники в 1990-ті якось стушувались, вони ж іще нестарі були?.. Та тому, серденько, що “швеци” після 1991-го як були, так і лишились при владі. – ротації еліт у незалежній Україні не відбулося, не кажучи вже про якусь там люстрацію чи хоча б заборону обиратися до органів влади для людей, які ще вчора “бігали з молотками”, тобто відзначилися відверто антиукраїнською діяльністю, від посилання на смерть української інтеліґенції, як Медведчук Стуса (а суддя Григорій Зубець – Валерія Марченка, і далі по списку, ім’я ж їм леґіон), і до нищення української культури в рамках “боротьби з українським буржуазним націоналізмом”, адже абсурд очевидний – як можуть будувати державу люди, котрі збудували кар’єру на тому, щоб її ніколи не було, це ж те саме, як коли б тепер запрошувати врядувати на звільнених територіях ждунів і колаборантів, на чиїх руках – кров закатованих по цапських підвалах?..
Але це ми сьогодні навчені новим кривавим досвідом – уже масовим. Той, попередній, менш масовий, званий в КГБшних архівах “ОПЕРАЦИЯ “БЛОК”, – не став для українського суспільства щепленням на майбутнє: суспільство не отримало про нього належного знання. Не зважилось, пішовши за московським взірцем, засудити вголос “людину з молотком” – і забуло, що непокаране зло, як нелікований рак, – нікуди не дінеться саме собою.
Я олдскульна – я все ще вірю в рятівну силу знання. В те, що “пізнайте правду, і правда визволить вас” (с).
І, судячи з юрб (несподіваних навіть для організаторів) на виставках, подібних відгримілій учора, – не тільки я в це вірю.
Читай у Google News! 