Сьогоднішніх Нобелівських лавреатів смерть Навального в російській тюрмі вражає більше, аніж 535 розстріляних росіянами у своїх ліжечках українських дітей, разом узятих – Забужко

Read in Google News!

Так збіглося, що якраз у переддень 8 травня, тобто річниці перемоги над нацизмом німецьким, мене записували для документалки про боротьбу з фашизмом російським у сфері культури, – і я зрозуміла, що мушу оприлюднити шматок про зв’язок культури з безпекою із уже раніше тут цитованого свіжонаписаного свого есею “З попелу імперій, або Нова трагедія Центральної Європи”: нагадую, що перша його публікація буде польською, в збірнику, присвяченому 40-літтю хрестоматійного есе М. Кундери “Трагедія Центральної Європи”, коли і де публікуватиметься український оригінал, я наразі ще не знаю, – а тема важлива, досі нами до кінця не усвідомлена, і можна сказати, що це один із невивчених уроків ДСВ, за який ми сьогодні розплачуємось непомірно дорогою ціною, тож вдумливої всім охочим лектури, пише українська письменниця Оксана Забужко.

З ПОПЕЛУ ІМПЕРІЙ, АБО НОВА ТРАГЕДІЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ

(фраґмент)

Так я нарешті впритул підійшла до «другої пастки» Кундериного елітаризму, досі нами не подоланої. Штука в тому, що ціла та його <…> старанна розбудова центральноєвропейського дому культурними «стовпами» з міжвоєнної доби – Шнітке! Яначек! Кафка! Гашек! Музіль! Брох! більше, більше, ще більше, вище крокви, будівничі! – теж не є цілком безкорислива <…>: культура тут – не МЕТА, а ЗАСІБ, свого роду охоронна грамота чи «паспорт білої людини», пред’явлений Заходові на обґрунтування свого ПРАВА НА ЖИТТЯ: прихистіть нас, бо ми культурні!.. Поможіть, врятуйте од видимої смерти, дивіться, якими скарбами ми обдарували людство, ми ж такі самі, як ви, з того самого клубу, де вечорами елеґантно вбрані пані й панове слухають Малера, чи ж не бачите, яка для вас втрата буде, коли нас не стане?..

Це класичний (насправді завжди трошки плебейський, і не лише з походження) ЕЛІТАРИЗМ ЗАГРОЖЕНИХ, проти якого була гаряче протестувала ще Ганна Арендт, але намарно, – в дискурсі Голокосту він став таки найгучнішим єврейським голосом: навсупір нацистській пропаґанді, що малювала єврея звіроподібним лихварем у засмальцьованій ярмулці, травма геноциду чи не найактивніше загладжувалася – «перемальовуванням» усіх 6 мільйонів замордованих євреїв на суцільну армію Айнштайнів, Фройдів та Анн Франк, з усім супровідним блискучим декором <…>, – і можна припустити, що Кундера в своїй центральноєвропейській міфотворчості теж, свідомо чи ні, підпав під вплив цього тренду. Заслуга його в тому, що з-поміж усіх європейських мислителів він чи не першим зрозумів і досить відважно, як на свій час, озвучив: культура в нашому тисячу раз несправедливому, мерзенному й цинічному світі прямо зв’язана з танками і має владу як прокладати їм дорогу (саме про це йдеться у «Вступі до варіації»: про прямий зв’язок між Достоєвським і російським офіцером-окупантом), так і боронити від них – бо ТИХ, ЧИЮ КУЛЬТУРУ ЗНАЮТЬ, РЯТУЮТЬ ПЕРШИМИ.

Авжеж, не дітей, котрі на телеекранах під бомбами всі виглядають однаково. Не вагітних жінок – хто там пам’ятає, скільки жіночих животів було розпорото в Руанді 1994 р., і що́ поза тим ми про Руанду знаємо?.. Вважається, що таким опікуються вмисне на те створені міжнародні організації, – а от щоб після послань із палаючого Будапешта Камю кидав працю над новим романом і сідав складати європейським інтелектуалам план бойкоту цих організацій за бездіяльність щодо трагедії Угорщини, треба, щоб перед тим Європа пів віку протанцювала під «Чардаш» Монті і ввела Бартока в музичний канон ХХ ст.: тільки так це й працює – на рівні ПЕРСОНАЛЬНОЇ АПРОПРІАЦІЇ «іншого», котру забезпечують нам книжки, музика, фільми, ну й, ясна річ, особистий досвід: подорожі, знайомства, наявність друзів і колег… Не можна нищити євреїв – вони дали світу найбільше Нобелівських лауреатів, не можна нищити поляків – вони дали людству Коперника й Шопена, не можна нищити чехів – див. есе Кундери, чому саме.

Звісно, вголос ніхто цього не вимовляє, і не називає культурним расизмом – але мусимо визнати, що і в нашому образі Голокосту впевнено переміг Вільям Стайрон із «Вибором Софі» (й красунею Меріл Стріп в оскароносному фільмі!), а не Васілій Ґросман із його так і не екранізованими (невидовищними?) лахмітниками й бляхарями з підрадянських сіл і містечок, розстріляними по лісових ровах, та їхнім скорбним «Життям і долею»: в консумеристському світі жертва краще «продається», коли з неї геній-біолог, аніж зачучверілий старигань із двома класами хедеру, – коли вона як не «красива», то бодай «корисна». Тому для всякої потенційної жертви має бути самозрозуміло, що «культура=безпека», – і українцям, які препогано засвоїли цей, зарівно єврейський, як і центральноєвропейський урок, ще доведеться не один рік тепер повторювати на всіх міжнародних майданчиках цю саму принизливу процедуру «розмахування культурним паспортом» («дивіться, що́ в нас є, нас теж не можна вбивати!»), через яку поколінням раніше проходили наші західні сусіди. Що нікуди від цього не дітися, з початком великої війни стало ясно навіть нашим вайлуватим урядовцям: коли українське Міністерство культури звернулось тоді було до ЮНЕСКО по раду, як захистити від російських ракет бодай ті українські пам’ятки, котрі включено до Світової спадщини ЮНЕСКО (ансамбль Софії Київської, історичний центр Львова і т.д.), то з паризького офісу українцям порадили подбати про… сині охоронні таблички міжнародного стандарту – бо, пояснили, коли росіяни їх побачать, то не бомбитимуть (sic!).

І ні, це не був жарт, – правда, розмова відбувалась ДО Бучі й Маріуполя, але не думаю, щоб тих паризьких службовців Буча з Маріуполем якось радикально протверезили. Хід їхньої думки легко зчитати: росія для них – за умовчанням «країна високої культури», <…> «така, як ми». Отож підніміть охоронні таблички, покажіть їй, що у вас теж є якась там культура (оскільки росія така, як і ми, вона цього напевно ж, як і ми, не знає, ви для неї/нас задрібні в очу!), – і вона туди не стрілятиме: у нас, культурних націй, так заведено…

Простіше кажучи, росія розпочала цю війну з колосальною, просто-таки космічною КУЛЬТУРНОЮ ФОРОЮ в очах Заходу. І тому по українських містах їй стріляти можна – а українцям по її зась. І ось це вже говориться майже прямим текстом: так, декотрі тварини рівніші. Цінніші ті, чию культуру знають. А вас тут не стояло, пройдіть в кінець черги.

І якщо вже дорікати Заходові за «зраду культури», то зрада ця відбулася не в момент, коли, за Кундерою, Захід відмовився від частини своєї власної спадщини, передавши її, разом з окупованими територіями, в зону радянського впливу, – ні, справжньою зрадою п’ятитисячолітньої європейської культурної традиції, тих фундаментальних ціннісних засад, з яких виросли найкращі квіти античности й християнства, слід уважати народжене ГУЛАГом і Аушвіцем – і мовчки прийняте в повоєнному світі! – ПРАВО НА ЖИТТЯ ЗА КУЛЬТУРНИМ ЦЕНЗОМ. «Корисні євреї» не йдуть в газову камеру; ті, хто може співати й танцювати в КВЧ, звільняються від смерти в копальні. Дайте путіну зберегти обличчя, у нього Пушкін, а у вас що? Хто-хто, how do you spell it? Не знаємо таких, проходьте далі.

Колись це було завойовано кров’ю і записано в більшості західних конституцій: що рівність, свобода і прагнення до щастя – то природне право кожної людини, а право на самовизначення – природне, відповідно, для кожного народу, і ніхто не сміє на нього зазіхнути. Нині історичний момент, коли Захід у те вірив, минувся. Наші цивілізаційні інституції мертві: росія головує в Раді Безпеки ООН, Китай входить в Раду ООН з прав людини, Іран очолює Конференцію з роззброєння, а Саудівська Аравія – Комісію ООН зі становища жінок. Ніяка культура після такого неможлива, бо скасовано її найпершу засаду – щирість.

Можна списати цілі томи в міркуваннях, як ми, яко вид, дійшли до такого. А можна згадати Ганну Арендт – <…>: 75 років тому вона ще пробувала нагадати пост-тоталітарній (здавалось би!) Європі про те, що культура – це гуманізм. Трагедію Голокосту слід бачити не в тому, наполягала вона, що Айнштайн мусив пакувати валізи й виноситись за океан, – а в тому, що вбили маленького Йоселе з сусіднього кварталу, нехай він і погано вчився в школі й нікому, крім своїх батьків, не був потрібен. Перефразовуючи це в реаліях сьогодення, можна сказати: трагедія української культури сьогодні не в тому, що мобілізувався до війська Жадан, – до нього добровольцями пішли на фронт сотні наших письменників, поетів, артистів, музикантів, науковців, і близько сотні з них уже загинули, – а в тому, що всі ці жертви так і не зробили її в очах Заходу ані на крихітку ВИДИМІШОЮ. Сьогоднішніх Нобелівських лавреатів смерть Навального в російській тюрмі вражає більше, аніж 535 розстріляних росіянами в своїх ліжечках українських дітей, разом узятих. «Маленький Йоселе» й далі не потрібен нікому, крім своїх батьків.

Ми дійсно зрадили культуру – всі нагурт, цілою цивілізацією, із моїм улюбленим Міланом Кундерою включно: ми погодились грати за правилами, в яких жоден народ не має права на життя без пред’явленої довідки про культурну повноцінність.

Читай у Google News!