8 слабкостей російської політики у ЄС – дослідження

Read in Google News!

Центр «Нова Європа» дослідив цілі й інструменти підривної політики росії та визначив слабкі сторони гібридної війни, яку москва веде в країнах ЄС. Про це йдеться дослідженні, опублікованому на сайті організації.

Російські інструменти впливу є багатошаровими та різноманітними, пишуть автори дослідження. Та водночас багато з них є вразливими та часто суперечливими і самогубними, наголошується у дослідженні Центру.

Структурні вразливості російських інструментів можна класифікувати  за такими умовними категоріями.

1. Відсутність впливу на політичний мейнстрим.

Російські пропагандистські інструменти переважно спрямовані на людей, організації та політичні партії, основною метою яких є критика системи, як-от: крайні праві та крайні ліві політичні рухи, прихильники теорії змов та популісти.

У випадку Франції, наприклад, це є структурною вадою, оскільки переважна частина французької громадської думки підтримує політичні партії, які прагнуть не змінити систему, а лише вдосконалити її.

Це почалося ще від початку П’ятої республіки (1958 р.), навіть якщо останні президентські вибори продемонстрували тенденцію до центристського підходу. У цьому контексті реальний та стабільний успіх російської інформаційної стратегії є сумнівним, за винятком обмеженого впливу на публічні дискусії на маргінесі.

Можна сказати, що розпалення невдоволення в суспільстві також є результатом, однак популярні загальнонаціональні рухи підносять на найвищий політичний рівень людей, відданих інтересам Франції та Німеччини.

В інших країнах, детально досліджених під час роботи над цим звітом, спостерігається аналогічна картина. російська політика полягала у тому, щоб викликати розчарування та невдоволення публічним політичним порядком денним.

Винятком можуть бути режими, які оцінюються як більш прихильні до росії, такі як Італія та Угорщина, проте навіть у цих країнах російська політика була орієнтована на завдання шкоди, коли була спрямована, наприклад, проти ЄС.

2. Сумнівні посередники.

Двома головними посередниками інформаційної стратегії росії є ультраліві та ультраправі політичні рухи. Так, у Німеччині AfD розглядається як основна партія, що ретранслює російський наратив у контексті низки питань і навіть підозрюється у одержанні підтримки з боку росії.

Впливовий німецький парламентарій Омід Нуріпур зазначив, що «AfD є продовженням руки путіна в законодавчій гілці влади Німеччини». І якщо AfD відзначається популістським підходом і жорсткою критикою з питань міграції та ЄС, то ліва партія Die Linke сповідує антиамериканські ідеї з помірним прийняттям питань ЛГБТ та міграції. Окремі члени цієї партії публічно виступають за визнання Криму частиною росії.

У Франції зв’язки «Національного фронту» з Кремлем є загальновідомими (наприклад, позики від російських банків або візит Ле Пен до Москви перед президентськими виборами у Франції) та є скоріше тягарем, аніж перевагою. Щодо «Нескореної Франції», то ця партія досі не формалізувала своїх зв’язків із росією: під час візиту до Москви 2018 року Жан-Люк Меланшон не зустрічався з керівництвом Кремля.

Подібно до ситуації в Німеччині, навіть якщо ультраліві прихильники Кремля можуть спокуситися його антиамериканською риторикою, прийняття анти-ЛГБТ або антимігрантської пропаганди стає для них важким завданням. З погляду історичної перспективи, у часи СРСР москва спиралася на Французьку комуністичну партію та афілійовані з нею рухи.

Тепер кремль змушений мати справу з реципієнтами, які борються один з одним під час французьких політичних дебатів, що, своєю чергою, суттєво підриває ефективність російської інформаційної стратегії щодо Франції. У загальному сенсі вищезазначену формулу також можна поширити на інші країни.

3. Недовіра до джерел, пов’язаних із росією.

Інформаційна стратегія росії сильно залежить від фейкових новин. Однак, коли фейкові новини стосуються Сирії чи України, вони не дуже впливають на публічні дискусії у таких країнах як Франція, окрім деяких маргінальних груп, адже вони не цікавлять більшість населення.

З іншого боку, коли фейкові новини стосуються внутрішніх питань, вони, як правило, частіше шкодять саме інформаційній стратегії росії. У кількох випадках мейнстримні мас-медіа у ключових країнах ЄС, на які спрямована російська пропаганда, засудили статті RT і «Спутника» за однобічне висвітлення реальності, що не є прийнятним для німецьких, італійських або французьких мас-медіа.

Так, на початку квітня 2017 року Le Monde опублікував статтю про опитування громадської думки під час виборчої кампанії, критикуючи поширене «Спутником» сумнівне опитування, згідно з яким Франсуа Фійон опинився на вершині президентського рейтингу[34]. Іншим прикладом є «справа Лізи» у Німеччині, коли росія фактично викрила себе та зазнала репутаційних збитків.

росія також намагається скористатися з інших побоювань або упереджень німецького суспільства для просування власної політики. Так, російська пропаганда спробувала використати наратив «минулих заслуг», за які Берлін має розплачуватись.

Один з аргументів, використаних росією в діалозі з німецькою аудиторією, полягав у тому, що «росія посприяла возз’єднанню Німеччини, і тому дивно, що німці не схвалюють возз’єднання росії та Криму». Проте німці рідко сприймали подібні маніпуляції, оскільки возз’єднання Німеччини не суперечило міжнародному праву, на відміну від анексії Криму, яка є порушенням численних двосторонніх українсько-російських та багатосторонніх угод.

В Угорщині на авторитет і «м’яку силу» російського наративу також впливають кілька чинників. По-перше, Угорщина не є слов’янською країною — а цей аргумент росія часто використовує у Болгарії, Сербії та інших країнах. По-друге, тут немає великої російської етнічної меншини, яка б дозволила росії відігравати значну роль у внутрішній політиці. І, по-третє, історичні обставини (радянський період) впливають на суспільну думку і схиляють угорців до обережного сприйняття сучасної росії.

4. Токсична репутація проросійських політиків.

Якщо в Італії москва виграла джекпот із Маттео Сальвіні, у Франції вона завжди робила ставку на «неправильну» людину. Історія Франсуа Фійона є промовистим прикладом. Під час кампанії Фійон був звинувачений у незаконних виплатах його дружині за роботу, яку вона ніколи не робила.

Фактично в більшості випадків всі політики, на яких ставить росія, мають проблеми з репутацією — згадайте скандал з Ле Пен, коли вона неправомірно виплатила 300 000 євро своєму помічнику в Європейському парламенті. Існують також інші випадки, коли проросійські почуття французьких (та інших) політиків керувалися фінансовими інтересами.

Отже, це є слабким місцем росії. Пристойний політик, який є справжнім патріотом своєї країни, має набагато менше шансів стати фаворитом росії. Варто також зауважити, що у проросійських кандидатів часто виникають проблеми з законом та етикою.

Якщо в Італії москва виграла джекпот з Маттео Сальвіні, у Франції вона завжди робила ставку на «неправильну» людину

Понад те, французькі вибори зазвичай фокусуються не на питаннях міжнародної політики, а на місцевих проблемах, і населення часто демонструє протестну виборчу поведінку. Самі росіяни не хотіли, щоб Ле Пен виграла вибори, оскільки вони розуміли, що її президентство навряд чи буде прогнозованим та керованим. Однак вона добре попрацювала над тим, щоб послабити Францію. Отже, москва спробувала просунути Франсуа Фійона як головного «російського» кандидата.

6. Недостатній рівень суспільної підтримки.

Майже 60% німців не вважають росію надійним партнером, що певною мірою захищає їх від російських провокацій. Те ж опитування, проведене в травні 2018 року, показує, що більшість німців підтримують санкції проти росії: 45% виступають за чинний рівень санкцій, 14% — за їхнє посилення, тимчасом як лише 36% прагнуть пом’якшити санкційний режим.

У червні 2016 року 40% німців бажали пом’якшення санкцій. Проте табір тих, хто виступав за посилення санкцій, теж скоротився на 10% (у 2016 році він включав 24% німців, а два роки потому — 14%).

Угорське суспільство також дуже обережно ставиться до росії, переважно з історичних причин. Майже половина угорців (48%) не погоджується з політикою Владіміра путіна, тимчасом як 33% згодні з нею[36]. Більше того, 76% угорців проголосували б на референдумі за членство в НАТО, а 75% — за членство в ЄС.

Опитування, проведене 2018 року Gallup International, показує рівень підтримки путіна в усіх досліджуваних країнах. У Польщі лише 9% схвалюють його політику, тоді як 85% виступають проти, що робить Польщу країною, де путін має найнижчий рейтинг підтримки. У Німеччині його підтримують 20%, а 74% виступають проти нього. Франція демонструє близькі до Німеччини результати — 18% за і 64% проти.

Італія має вищий рівень підтримки путіна (35%), але більшість (52%) все ж виступає проти нього. З шести досліджуваних країн єдиним позитивним моментом для путіна є Греція, де 72% підтримують його, а 25% — ні. Проте грецькі дослідники вважають, що цей рейтинг може змінитися, особливо після недружніх дій з боку росії влітку 2018 року.

6. Відсутність впливу на ключових політиків.

Вплив росії на ключових політичних діячів або відсутній, або є обмеженим. Промовистим прикладом є історія з Німеччини, коли проросійський голова «Німецько-російського форуму» Маттіас Платцек нещодавно виступив на зустрічі з примирливою позицією щодо Москви, закликаючи започаткувати нове партнерство з росією без будь-яких попередніх умов. На одному з форумів Платцек фактично вибачився перед росією за те, що Захід ігнорує росію як регіональну супердержаву.

Однак замість того, щоб визнати свої помилки, росіяни почали доводити, що анексії Криму та агресії проти України не було. Німецькі спостерігачі відзначають, що той факт, що росія не є готовою до діалогу, розчаровує всіх, хто виступає за нього. Німецькі політики, які співчувають росії, не мають аргументів на захист путіна, особливо в питаннях демократії та прав людини, що значно послаблює російський вплив у Німеччині.

Італія може бути винятком у контексті відкритої підтримки росії з боку Маттео Сальвіні та його захоплення путіним. Проте навіть якщо «Ліга Півночі» є відверто проросійською, її коаліційний партнер — «Рух п’яти зірок» — демонструє більш амбівалентну позицію. Навіть якщо «П’ять зірок» показували певну схильність до росії, вони ще не сформували свою зовнішньополітичну програму. Члени цієї партії не мають достатнього політичного та зовнішньополітичного досвіду, не кажучи вже про знання регіону. З одного боку, це робить їх легкими цілями для російського наративу, а з іншого — вони лишаються відкритими для альтернативних позицій.

У Польщі існують окремі групи політиків, які демонструють явно антиукраїнські настрої, однак це не означає, що вони є проросійськими. У політичному середовищі Польщі існує консенсус щодо росії, і сьогодні жоден серйозний польський політик не підтримує зближення з росією. Підтвердженням солідарності Польщі з Україною є те, що влітку 2018 року 410 з 460 депутатів польського парламенту проголосували за декларацію з вимогою звільнення Олега Сенцова та інших політв’язнів.

Усі експерти, опитані під час роботи над цим дослідженням, одностайно стверджують, що росія не має серйозних зв’язків із партією влади. Йдеться не стільки про антиросійську позицію «Права і справедливості» (ПіС), скільки про токсичність демонстрації підтримки росії, адже відносини з росією вважаються тягарем для польських політиків, і лише маргінальні політики та громадські діячі відкрито підтримують росію. З цієї ж причини в Польщі немає широко популярних лідерів громадської думки, які демонструють проросійську позицію.

7. Релігійний вплив.

У контексті впливу росії на основі релігійних зв’язків першою — а також єдиною з шести досліджуваних – країною, що спадає на думку, є Греція. Спроби росії використати релігійний чинник для впливу на внутрішню політику Греції не вдалися, зокрема, через різницю в характері відносин між Церквою та державою в Греції та росії, незважаючи на приналежність переважної більшості населення в обох країнах до однієї — православної — конфесії.

Як у Греції, так і в росії Церква є близькою до державної влади. Проте, якщо в Греції ця близькість є закріпленою в Конституції (хоча Архієпископ Афінський скоріше керується політикою Вселенського Патріарха, а не діє в інтересах офіційних Афін), а переважна більшість населення є щиро релігійною, в росії ситуація контрастно відрізняється: Церква офіційно є повністю відокремленою від держави, а суспільство є досить далеким від релігійних порядків, але де-факто Церква є продовженням державної політики в релігійному світі.

Справді, російська Церква є надзвичайно близькою до держави, і так було упродовж майже всієї історії її існування. Тому релігійної «спорідненості» між греками та росіянами фактично не існує.

Спроби росії використати релігійний чинник для впливу на внутрішню політику Греції не вдалися, зокрема, через різницю в характері відносин між Церквою та державою в Греції та росії

Більше того, Архієпископ Афінський Ієронім II послідовно підпорядковується політиці Патріарха Варфоломія Константинопольського (що є особливо актуальним в світлі нинішньої конфронтації між Стамбулом та Москвою). У грудні 2017 року в Москві відбувся саміт, присвячений пам’яті 100-річчя відновлення Російського Патріархату після більшовицької революції 1917 року. Москву відвідало близько 380 православних єпископів з усього світу, включаючи церковних ієрархів з Олександрії, Єрусалиму, Кіпру та Албанії — загалом 12 делегацій. Таким чином, Кирило за підтримки путіна неоднозначно, проте явно продемонстрував Варфоломію, що може стати альтернативою «першому серед рівних» православного світу.

Серед представників канонічних православних Церков у Москві були відсутні лише двоє: Вселенський Патріарх Варфоломій та Архієпископ Афінський Ієронім II. Відсутність Варфоломія в Москві тлумачилася як відповідь на відмову Кирила відвідати Всеправославний саміт на Криті 2016 року. Ієронім II також був відсутній із політичних міркувань — як підлеглий Варфоломія, Архієпископ не міг ризикувати союзницькими відносинами між Церквами та діяти всупереч політиці Константинополя.

Попри те, що Церква в Греції є державною структурою, вона все одно підпадає під юрисдикцію Вселенського Патріарха, і тому зовнішня політика Ієроніма підпорядковується Константинополю, а не Афінам.

8. Сильні союзники, інституції та цінності.

Трансатлантична єдність, зокрема у форматі НАТО, є одним із ключових інструментів у боротьбі з російським згубним впливом, навіть попри те, що останнім часом відносини між європейськими лідерами і Вашингтоном постраждали через певні світоглядні розбіжності. Існує декілька прикладів, які можуть проілюструвати слабкі місця російських інструментів впливу на лідерів країн-членів ЄС.

Навіть якщо історія з газопроводом Nord Stream II виглядає як політична перемога росії, є інший бік медалі, що заслуговує на додаткову увагу. Вплив США на стримування підривної діяльності росії не варто недооцінювати.

Враховуючи той факт, що будівництво Nord Stream II вважається ключовим фактором безпеки у контексті потенційного використання газопроводу в майбутньому в політичних цілях, роль Америки може виглядати як своєрідна «історія успіху» (історію успіху взято у лапки через наявність потенційного неоднозначного ефекту).

Німеччина усвідомлює високу вірогідність запровадження Сполученими Штатами санкцій проти компаній, які беруть участь у проекті Nord Stream II. З одного боку, Берлін наголошує, що американська адміністрація врятує німецьку політичну еліту від дискредитаційного ефекту, пов’язаного з російським газопроводом. Так, існує думка, що Ангела Меркель не ризикувала критикувати Nord Stream II раніше, щоб не зашкодити коаліції з соціал-демократами під час виборчої кампанії. Проте німецькому істеблішменту стає все важче доводити пресі та іншим союзникам на Заході суто комерційну складову проекту, і тому американські санкції позбавлять німецький політичний клас головного болю.

З іншого боку, як неурядовий, так і урядовий сектори в Німеччині підкреслюють надзвичайно негативні наслідки можливих санкцій з боку Сполучених Штатів, які посилять антиамериканські настрої у Німеччині, що може вплинути на співпрацю між Берліном та Вашингтоном у контексті підтримки України. Німецькі спостерігачі критикували ймовірні санкції з боку США щодо компаній, які беруть участь у проекті Nord Stream ІІ, підкреслюючи, що вони не принесуть користі як трансатлантичному партнерству загалом, так і західній підтримці України зокрема.

Євроатлантична спільнота та США також мають значний вплив на політику Італії. Традиційно зовнішня політика Італії базувалася на трьох опорах: європейська інтеграція, євроатлантична інтеграція та середземноморська регіональна політика. Відповідно, росія була важливою для Італії, але все одно не була пріоритетним партнером. Тим часом європейська єдність, навіть попри певні незручності для Італії, мала вищий пріоритет, ніж бажання росії.

У контексті Італії слід також відзначити роль системи правосуддя та правоохоронних органів. Наприклад, скандальне рішення суду, який вимагав від партії Сальвіні повернути до державного бюджету 49 млн євро, які партія отримала від держави та витратила неналежним чином у 2008–2010 роках. Генуезька прокуратура зобов’язала «Лігу Півночі» сплачувати до державного бюджету 600 тисяч євро щороку до повного відшкодування збитків.

Існують також інші вразливі місця, які не є структурними, але все одно створюють певні ситуативні можливості для України.

Так, росія доклала величезних зусиль для консолідації російської діаспори і досягла певного успіху. Однак, як і раніше, москва не зуміла кооптувати тих, хто вважає себе жертвою СРСР чи путінського режиму. Також політичне посилення режиму путіна допомогло структуруватися опозиційним рухам всередині російської діаспори.

Наприклад, у Франції російська діаспора розділилася на дві частини: більшість підтримує російський режим, однак близько 10-15% виступають проти політики Кремля і дуже активно поширюють свої ідеї.

Важливість опозиції в російській діаспорі підкреслюється тим фактом, що меседжам, які транслюються російськими мігрантами, довіряють більше, ніж тим, що походять від інших опонентів росії. Аналогічні тенденції спостерігаються і в інших країнах, де росіяни переважно підтримують режим, але є й ті, хто відкрито протестує проти нього.

Читай у Google News!