Розуміння потреби створювати та розбудовувати державу є ознакою зрілості нації – В’ятрович
Read in Google News! 
Прочитав багато текстів про «формування модерної української нації» на рубежі ХІХ–ХХ. Але досі не маю відповідей на важливі питання. Чому мешканці Галичини та Наддніпрянщини чи – особливо – Закарпаття, які століттями жили в різних державах, стали вважати себе українцями? Переконали місцеві активісти, письменники та поети? Але ж навряд чи у них були для цього кращі можливості, ніж у держав, які тут панували (Російської чи Австро-Угорської імперій) і мали в своєму розпорядженні інструменти освіти, пропаганди, врешті репресій, пише ексочільник Інституту нацпам’яті та депутат від “ЄС” Володимир В’ятрович для zbruc.eu.
Поширилася грамотність – і вони почали читати? Але ж отримати до рук текст українською мовою тоді ще було нелегко, зважаючи на обмеження, а то й повну заборону владою друкованого українського слова.
Чому вони «уявили» себе саме українцями?
Людині властиво обирати для уяви щось краще. Часом саме уява кращого мобілізує до втілення його в життя. Що такого привабливого для мешканців цих країв було в уяві себе саме українцями?Нічого. Від цього конкретна особа не отримувала вигод у житті – навпаки, наражалася на можливі неприємності: покарання або, як мінімум, обмеження у самореалізації.
Мені здається, що в тезі про нації як «уявлені спільноти» відчувається надмірна пиха людини сучасності, впевненої, що може творити все. «Бог помер» – місце творця стало вакантним, тож до роботи: «Хай буде нація!»
Але нації не винаходяться, а віднаходяться. Їх неможливо вигадати, уявити і штучно сконструювати. Хоч можна знищити цілеспрямованими зусиллями. Уявлення про себе як частину ширшої спільноти важливе для формування нації. Але воно не фундамент для цього процесу, а лише один із його інструментів.
Нація – це радше рослина, яка проростає із зерна, ніж будівля, яку споруджують по архітектурному плану. Зерно вже має закладену в собі на рівні ДНК програму, змінити яку складно, а то й неможливо, а головне – навряд чи варто це робити, бо можна нашкодити. Особливості ж майбутньої будівлі обмежуються лише фантазією архітектора та вмінням будівельників.
Тому нації не будують, а вирощують. Будують держави – для вирощування націй.
Найкраще, що може зробити садівник, – змінити умови на більш сприятливі. Таким чином процес можна дещо пришвидшити і забезпечити кращий його результат.
Процес визрівання нації як спільноти тривалий і не завжди завершується успішно. Він може перерватися із зовнішніх [знищення іншою спільнотою] чи внутрішніх [вичерпання потенціалу росту самої спільноти] причин.
Це виглядає приблизно так: певна група людей є носієм особливих ознак, що вирізняють її серед інших груп. Ці особливості формувалися історично, спершу обумовлені природними чинниками [такими, зокрема, як клімат, рельєф, наявність чи відсутність певних ресурсів]. Згодом важливішу роль починають відігравати політичні фактори [система організації влади, своя вона чи чужа] й економічні [способи використання, накопичення й обміну ресурсами].
Група спершу не усвідомлює притаманних лише їй особливостей, допоки не зіткнеться з іншою, наділеною іншими особливостями. Результатом зіткнення є вирізнення чужого, іншого, не свого.
Лиш згодом дехто пробує зрозуміти, чим саме його група відрізняється від інших. Вони починають описувати відмінності, аналізувати, а потім і пропагувати як щось краще. Це, звісно, впізнається, сприймається в групі, бо інтуїтивно своє завжди вважається кращим. Це те, з чим ти ріс, знайоме змалку, зручне, допомагає орієнтуватися в довколишньому світі, не вимагає змінюватися, а лиш спонукає зберігати наявне.
Так групу консолідує вже не лише розуміння того, чим вона не є, а й усвідомлення, чим вона є, якими особливостями наділена.
Згодом ці особливості [мова, традиції, культура, спосіб співіснування з природою та іншими групами, погляди на минуле, віра у майбутнє] стають предметом гордощів. Їх фіксують, зберігають і передають нащадкам в артикульованому вигляді – літератури, пісень, історичних переказів, молитов, катехизмів чи просто порадників із ведення господарства. Іноді намагаються нав’язати їх іншим групам, щоб розширити та посилити власну і таким чином забезпечити від загрози зникнення. Зрештою, для збереження національних особливостей групи, яка є їх носіями [нації], вибудовують державу.
Розуміння потреби створювати та розбудовувати державу є ознакою зрілості нації. І навіть якщо історія її створення не була успішною, держава припиняла існування [як це було в українців], пам’ять про неї стає важливим елементом національної свідомості, який штовхає до повторення спроб. І так триває або до моменту їх успішної реалізації, або до цілковитого краху і зникнення нації як окремої особливої спільноти.
Читай у Google News! 