Альтернатива “формули Штайнмаєра”- деокупація, депутінізація та знищення вірусу “російського світу”
Read in Google News! 
OSINT-дослідник та журналіст міжнародної волонтерської спільноти InformNapalm Антон Павлушко вирішив описати досвід проведення виборів у Німеччині після Другої світової війни і порівняти, як це виглядало б зараз при застосуванні цієї “німецької формули” на Донбасі.
Як проводити вибори після війни — досвід Німеччини
В останні місяці “формула Штайнмаєра” стала однією з найпопулярніших тем в Україні. Зрештою обговорення будь-яких ініціатив щодо окупованого росіянами Донбасу зводиться до можливості проведення там виборів. Чомусь замість ситуації на фронті та пошуків шляхів до перемоги, в українських політичних колах почали розмірковувати про вибори. Якщо вже говорити про міфічну формулу німця Штайнмаєра, то варто нагадати німецький досвід проведення виборів після війни. Отже, як це було в Німеччині після 1945-го року і як це може корелюватися з ситуацією на Донбасі?
Історичний досвід Німеччини
Про політичне майбутнє Німеччини після закінчення війни почали домовлятись в Лондоні на початку 1944-го року в рамках European Advisory Commission, коли було вперше визначено, як буде поділено контроль над німецькою територією. Остаточний документ про розподіл зон впливу прийняли тільки 12-го вересня 1944-го року — нагадаємо, що до остаточної перемоги залишалось ще багато місяців, а перше німецьке місто Аахен впаде тільки за місяць після цього.
Причому територію Німеччини розглядали станом на 1937-й рік — фактично до початку воєнної експансії Третього рейху в Європі. Звідси також логічно випливає порада взагалі не розмовляти з росією про Донбас, поки не почнемо також говорити про Крим.
Після того, як було підписано офіційний акт капітуляції гітлерівської Німеччини, у травні 1945-го року влада в країні перейшла до військових адміністрацій союзників. Ми не будемо розбирати політичний устрій у Східній Німеччині, адже з перших днів там почали будувати копію СРСР з німецьким акцентом. Набагато цікавіше відбувались події в Західній Німеччині.
Тисячі нацистів вирішили не чекати кінця війни і, користуючись так званими “щурячими стежками”, подались в Південну Америку через Іспанію чи Італію. Тобто, умовний військовий злочинець Пушилін або Пасечник німецького зразка просто шукали долі деінде чи намагались організувати собі нові документи.
Більшості колишніх активних військових з армій терористичних “ДНР/ЛНР” доведеться шукати себе в новому житті. Якщо німці тікали в Аргентину, то тут скоріш за все більшості доведеться повернутись у Ростов. Також можна пригадати, що французький Іноземний легіон в Першій індокитайській війні наполовину (30 тисяч) складався з колишніх німецьких військових, які не знайшли себе в новій Німеччині.
Союзники не поспішали віддавати владу німцям і спершу провели денацифікацію. Весь контроль отримали адміністрації, що реалізовували свою владу через Контрольну раду союзників (Alliierter Kontrollrat), яка діяла аж до 1948-го. Замість німецьких законів діяли накази, директиви та постанови цієї ради, які й визначали життя в післявоєнні роки.
Перш за все було прийнято окремі накази (Kontrollratsbefehl) щодо повсякденного устрою.
Наказ Nr. 1 від 30 серпня 1945: заборона носіння військової форми колишнім військовим Вермахту та іншим німецьким військовим формуванням. Умовним “ДНР/ЛНР” доведеться попрощатись зі своєю повсякденною військовою романтикою, де кожен другий ходить у військовому пікселі. У військовій формі на Донбасі будуть ходити тільки українські військові.
Наказ Nr. 2 від 7 січня 1946 врегульовував здачу зброї, що перебувала на руках у населення. На весь процес відводилось всього 10 днів, під це підпадала не тільки зброя часів Другої світової, але і будь-які фамільні артефакти на кшталт середньовічних мушкетів чи шабель. Після цього за порушення наказу могли засудити до смертної кари.
Цікаво, що цей закон продовжував діяти до кінця 40-х років, а саме роззброєння населення тривало декілька років. Поки на руках лишалась зброя, не могло бути мови про початок побудови мирного життя.
Наказ Nr. 3 від 17 січня 1946 про примусову реєстрацію та роботу всіх людей дорослого віку. Такий собі перепис населення, що опинилось в Німеччині після війни. Хто не реєструвався, просто не отримував продуктові картки — саме так тоді був поставлений соціальний захист.
Наказ Nr. 4 від 13 травня 1946 про вилучення літератури та робіт націонал-соціалістичного та військового характеру. Переводячи це на зрозумілі реалії “ДНР/ЛНР” — жодних плакатів з Моторолою, постерів ыз Захарченком, прапорів самопроголошених республік і т. п.
Паралельно союзники приймали закони та директиви (Kontrollratsgesetz), що врегульовували післявоєнний законодавчий устрій у Німеччині та діяли подекуди до середини 50-х. Окремо нова влада зайнялась розслідуванням провини кожного німця. Всі мешканці Німеччини старші за 18 років повинні були заповнити формуляр, в якому було 131 питання, що визначали ступінь приналежності до Третього рейху.
За Директивою Nr. 38 підозрюваних поділили на п’ять основних груп:
- основні винуватці (військові злочинці)
- обтяжені провиною (активісти, мілітаристи та бенефіціари)
- менш обтяжені провиною
- послідовники
- звільнені від відповідальності, які не постраждали від закону.
Потім мільйони заповнених анкет почали опрацьовувати та виносити вироки. Саме судочинство по цих справах робили імпровізовані суди (Spruchkammerverfahren), на яких не повинні були доводити провину обвинувачених, а обвинувачені повинні були довести свою непричетність до нацистських злочинів — презумпція невинуватості тут не працювала.
Процес денацифікації викликав незадоволення серед населення, і не все йшло так спокійно. Були проведені декілька амністій, а світ поступово переходив у Холодну війну, що допомогло уникнути покарання багатьом нацистам. Денацифікацію так і не довели до кінця, але все одно багато встигли, бо кар’єра сотень тисяч німецьких чиновників та колишніх військових була завершена через нацистське минуле. Найактивніших було страчено, хтось роки провів у тюрмі, а хтось просто сплатив штраф — так, навіть “послідовники” були змушені платити штрафи [Документ].
Якщо переносити це на реалії “ДНР/ЛНР”, то велика кількість чиновників цих “республік” повинна буде змінити професію, залишити Україну чи відсидіти за своє. Більшість просто сплатить штрафи на умовне відновлення Донбасу.
Але повернімось до політики. Союзники не поспішали передавати політичну владу до рук німців. Спочатку партії повинні були отримати ліцензію на партійну діяльність від військової адміністрації — без цього неможливо було брати участь у політичному житті країни.
Так, перший післявоєнний міністр-президент Баварії Фріц Шефер пробув на своїй посаді з травня по вересень 1945-го року після чого американська військова адміністрація прибрала його з посади за недостатню боротьбу з нацистами серед чиновників, а згодом заборонила займатись політичною діяльністю до 1948-го року. Союзники активно «відбирали» нову німецьку політичну еліту та допомогали підійти німцям до виборів в денацифікованому стані.
Але це виявся доволі довгий процес, тому перші вибори в німецький Бундестаг пройшли під пильним наглядом союзників тільки у 1949-му році.
Від редакції: мабуть, було б добре, якби українська влада переймала історичний досвід та враховувала, що поки на окупованих росіянами територіях Донбасу та Криму не буде проведена деокупація, “депутінізація” та лікування від вірусів “російського світу” під пильним наглядом українських військ, то не може бути й мови про вибори. А основні рецепти та “німецькі формули”, які приймалися на території Німеччини після 1945 року, набагато кращі ніж капітуляційні “формули Штайнмаєра”.
Читай у Google News! 