Туск назвав 3 речі, які рф використовує для легітимізації гібридної агресії проти України

Read in Google News!

У Москві сьогодні відзначення Дня Перемоги використовується для легітимізації відкритої та гібридної агресії проти України з 2014 року.

Таку думку виступив колишній голова Європейської ради Дональд Туск у своєму виступі у межах телемарафону “Мир і війна”, організованого Українським ПЕН та Національним університетом “Києво-Могилянська Академія”, текст якого опубліковано на сайті “НВ”.

“Річниця завершення Другої світової війни завжди була особливою для людей кривавих земель. Про це так влучно написав мій друг Тімоті Снайдер у своїй книзі 2010 року. Ці річниці були особливими за часи комунізму, а за часів путінської росії та російської агресії проти України вони однозначно є зловісно особливими. Це навіть більш символічно сьогодні, у розпал найгіршої пандемії століття, коли людство протистоїть спільному ворогу, а автократи все одно думають, що зможуть отримати зиск із сьогоднішньої ситуації для послаблення ліберальної демократії.

75 років тому в Європі завершилася найбільш руйнівна війна в історії людства. Це вже само по собі є причиною для сьогоднішнього відзначення, як це завжди було, і як це буде і за 5, 10 чи за 25 років. Однак, дозвольте мені прокоментувати цей об’єктивний висновок своїми трьома ремарками.

Перша — у травні 1945 року тріумф і трагедія були тісно пов’язані між собою. Найбільш очевидною причиною для цього є те, що один з двох найбільш нелюдських тоталітаризмів у людській історії – гітлерівська Німеччина — була щойно переможена. Інший з них — сталінський Радянський Союз — виявився одним з переможців. І не лише переможцем, а здатним розширити свою імперію за будь-які осяжні межі вглиб Центральної Європи. Я особисто лише після шести років у Брюсселі зрозумів наскільки складно для європейців є осягнути трагедію Ялти, наслідки пригнічення, депортації та спотворення половини континенту, яке все ще триває і сьогодні.

Друга — інший трагічний елемент стосується того, що спершу не явно, а приховано, але в останні роки дедалі більш відкрито, святкування Дня Перемоги йде пліч-о-пліч з відвертим та відкритим виправданням Пакту Молотова-Ріббентропа у 1939 році. За кремлівським наративом цей сумнозвісний Пакт між двома смертоносними тоталітарними імперіями в історії був більш ніж тактична необхідність. Це був також союз проти ліберальної демократії, проти Заходу.

Третя — і це ще одна причина для більшої скорботи, аніж святкування — у Москві сьогодні відзначення Дня Перемоги використовується для легітимізації відкритої та гібридної агресії проти України з 2014 року.

кремль використовує три речі для досягнення своєї мети і всі вони мають схожі риси з 1939 та 1945 роками.

Перша з них — це порівняння сьогоднішньої України з фашизмом, що не лише применшує сутність справжнього фашизму, але і відволікає увагу від чогось схожого на фашизм, який живе й розквітає у самій путінській росії і в тих праворадикальних течіях, які сьогодні підтримуються Кремлем. Це обвинувачення проти України є особливо безглуздим, особливо сьогодні. Якщо згадати про всі страждання, яких зазнала Україна протягом Другої світової війни.

Друга — кремль використовує елемент допомоги етнічним росіянам для погроз, тиску та нападу на сусідів росії. І це не лише Україна. Як ви пам’ятаєте, саме цей аргумент було використано для того, аби здійснити напад та анексувати східну частину Польщі у 1939 році.

Третя — він зрештою не визнає існування України як держави, точно як у 1939 році не визнавалося існування Польщі як держави.

П’ять років тому за часів 70-ї річниці травня 1945 року у своїй промові у Брюсселі Тімоті Снайдер ідентифікував чотири критерії, яким має слідувати історична пам’ять якщо вона конструктивна. Ними є: соціальний критерій, який зростає з громадянського суспільства, а не лише той, що просувається урядом; міжнародний критерій, який передбачає більш однієї держави; критичний критерій, який є саморефлективним та таким, що розказує про негативні сторони своєї власної історії; а також критерій відповідальності, який передбачає брати на себе відповідальність за колишні події та робити висновки для майбутнього.

Одним із перших моментів, коли я зіткнувся з цим правильним шляхом пам’яті та його відмінністю від неправильного шляху, був тоді, коли я читав твір свого польського співвітчизника Яна Юзефа Ліпського у 1982 році в розпал військового стану в Польщі. «Дві отчизни, два патріотизми» — я пам’ятаю як тримав його в руках надрукований на дешевому папері і чорновому варіанті з підпільної друкарні. Такий собі наш самвидав, тонкий маленький буклет, який би ви могли сховати у своїй кишені у разі необхідності.

Липський, який є сам героєм часів повстань 1944 року та мужнім опозиційним інтелектуалом, після Світової війни у принциповому плані так само розрізняв два шляхи пам’яті про історію, два шляхи відчуття своєї власної країни. «Жодна держава, нація в Європі не є лише жертвою і Польща не є виключенням». Липський зробив свій висновок, скориставшись прикладами болісної польсько-української історії, пов’язаної із Другою світовою війною та її наслідками. Звісно, що він одразу зазнав очорнення з боку польської комуністичної влади. Я маю визнати, що мені болісно бачити, як окремі європейські уряди сьогодні у своєму ставленні до України не завжди поважають принципи Снайдера та висновки Ліпського.

Давайте практикувати історичну пам’ять у правильний спосіб. Давайте вшановувати 8 травня 1945 року як комбінацію тріумфу та трагедії, якою ця дата і справді була. Давайте твердо та голосно протестувати проти того, коли завершення Другої світової війни в Європі використовується для легітимізації, залякування, гібридних засобів ведення війни та відкритої збройної агресії у наші дні. У цей момент, коли глобальна пандемія загрожує кожному з нас та вимагає співпраці, а не конфронтації, скористаємося історією як уроком, а не як виправданням”, – заявив Туск.

Читай у Google News!