Третій Майдан у нас був 10 років тому – Забужко
Read in Google News! 
І щоб два рази не вставати: хтось нарешті це має написати великими літерами й поприбивати при вході до всіх держустанов, для освіти українських урядовців на виборних і невиборних посадах: ТРЕТІЙ МАЙДАН У НАС БУВ 10 РОКІВ ТОМУ, пише українська письменниця Оксана Забужко.
А про “два Майдани” любить казати москва, іґноруючи наш перший, 1990-го р., який і дав ім’я тодішній “площі Жовтневої Революції”, і пояснення такій вибірковій сліпоті просте як двері: в тому першому Майдані москва не брала жодної участи, ані кігтика не вмочила, він заскочив її зненацька, як грім з ясного неба, – а в чому росіяни не беруть участи, того для них не існує, що ж тут незрозумілого?
А перший Майдан (“Революція на граніті”) – це було 100%ково українське “ноу-хау”, навіть і з Шарпа не списане, а підказане Львівському Студентському братству тоді ще геть не старими ветеранами УПА (я виявила це випадково, коли збирала матеріали для “Музею”, маю одне записане інтерв’ю), – про що організатори потім весь вік мовчали як мишки, що, своєю чергою, зрозуміло, коли знати, як їх усіх, хто розбив тоді наметове містечко в центрі Києва й оголосив голодівку до виконання вимог, потім пресувало КҐБ (кому цікаво, може про це прочитати в романі Оксани Луцишиної “Іван і Феба”). Головна з вимог першого Майдану була, нагадаю, – “Ні Союзному договору!”, і це, в поєднанні з загальноміським робітничим страйком на підтримку студентів, перелякало тоді Кравчука нашого Макаровича настільки, аж він через 14 місяців, у грудні 1991-го, повторив те саме “Ні!” Єльцину в Біловезькій пущі, – і так, у кілька багатоповерхових історичних ходів, українці розвалили СРСР.Оце і є – наша історія, і розповідати її треба не “з чужого голосу”, не за завезеними ернстівськими-шуваловськими методичками маш-столярових, крученими в укр. ефірах казна-скільки років, – а за своїми, українськими джерелами, яких, нівроку, не бракує, навіть коли головні свідки, які могли б розповісти ВСЮ правду, померли, не встигши цього зробити, а історикам найновішого часу досі “не доходили до того руки”, бо вони займались причісуванням українського матеріалу під “общесоюзний наратив” (для себе я називаю це “касьяновщиною”, але й на покоління молодших послідовників цієї технології серед істориків теж уже не бракує).
Війна, оголошена нами імперії на тому першому Майдані, ще триває, це й далі ТА САМА війна, і – процитую героїню “Музею”, – “ми її ще не програли”, – отож будьмо уважні на маркери чужих наративів.
Читай у Google News! 