Цей текст опинився в колі патріотичних пісень передусім завдяки тим виконавцям, які співали та співають його, насамперед Тарасу Компаніченку – хоча він не єдиний і, здається, навіть не перший із тих, хто заспівав «Од Сяну до Дону дорога лежить» як пісню. Текст при цьому парадоксальний, позаяк попри очевидну соборницьку ноту і картину, яка прямо нав’язує до української традиції, він вийшов, здається, з-під пера Леонід Первомайський, який серед широкої публіки радше не асоціюється з державницькою традицією. За першими Визвольними змаганнями він спостерігав підлітком, і то в доволі обмеженому форматі, позаяк походив із регіону, який більшовики захопили доволі швидко, – Харківщини. Протягом Другої світової був на різних фронтах як військовий кореспондент. Решту життя Леонід Первомайський провів як один із менш відомих публіці поетів – зауважу принагідно, що цей факт аж ніяк не мусить свідчити про якість поезії й глибину обдарування митця, інколи це просто нейтральний факт біографії. Про це пише Олеся Ісаюк член Вченої ради Центру досліджень визвольного руху, історик, доктор гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» для zbruc.eu.
Не беруся вгадувати, що саме мав на увазі Леонід Первомайський, пишучи «Од Сяну до Дону…» і чи зіграли в тому якусь роль уривчасті спогади з дитинства або випадкові зустрічі з активними учасниками тих подій. Радше сконстатую, що на тлі українського історичного досвіду ХХ століття цей текст звучить аж дещо моторошно – і в сенсі не враження, а радше глибини прозорливості. Можливо, це був той момент натхнення, який дозволяє заглянути інколи навіть глибше, ніж цього хоче сам видючий, і побачити таке, до чого він сам не готовий.
Картина ж проступає доволі виразно вже з перших рядків:
Од Сяну до Дону дорога лежить,
Розсідланий кінь по дорозі біжить.
Він зміряв пів світа, скривавив копита,
Одначе не треба, не треба тужить.
Розвихрена грива в нічного коня,
Ніхто по дорозі його не спиня…
І вона зовсім не бравурна, радше насичена зловісними деталями. Кінь розсідланий, тобто хтось зняв з нього збрую або ж скакун згубив її. Скривавлені копита натякають про довгу дорогу без відпочинку. Про це ж «розвихрена грива», а ще про брак догляду. Одне слово – перед нами образ втрати, втоми і хвороби.
Тут варто нагадати, що кінь у контексті як української епічної традиції, так і традиції європейської чи тюркської (нагадую, що козаки безпосередньо сусідили зі Степом і кримськими татарами як крайніми з західного боку його мешканцями) – тварина особлива, пов’язана винятково тісними узами зі своїм господарем. Кінь – це і вірний друг, і посланець («Скачи, коню, дорогою, широкою, степовою, Та прибіжи під батьків двір…»), і вісник перемоги («…Хтось дужий на білім коні»), і, зворотно, поразки й загибелі («Не дивися, чорнобрива, Ведуть тобі лихо…»). У кримських татар кінь узагалі має репутацію замалим не містичної істоти, здатної врятувати вершника від усякої біди, його частково наділяють магічними властивостями.
У фіналі вимальовується картина – шляхом, який прямо асоціюється з темою соборності, мчить кінь, який самим своїм виглядом кричить про нещастя. Важко витлумачити таку картинку інакше, як символ поразки у боротьбі за цю саму державність. І не дивує аж надто, що коня ніхто не зупиняє – мало охочих підтримувати зв’язки з тим, хто програв, «поразка завжди сирота». Але є ще одна причина, прямо пов’язана з тим, що українці у конкретній історії ХХ століття програли росії в її тоталітарній редакції. І цей переможець ретельно дбав про те, щоб українці забули про досвід будь-якої окремішності – не лише політичної, а й суто побутово-звичаєвої, що передбачало послідовне переслідування, включно з фізичним убивством усіх причетних до збройного опору Москві. Постійна екстремальна загроза, пов’язана з опором, змушувала потенційних учасників чи бодай мовчазних симпатиків максимально сепаруватися від самого типажу «бійців» і послідовно їх іншувати. Прикметним є те, що таке ставлення зрештою набрало двох форм: одна, цілком звична, – витіснення і сепарації, інша ж значно химерніша і, на перший погляд, зовсім не іншувальна – героїзація у стилістиці «забронзовлювання», яка створює можливість логіки «він герой, а ми просто люди» – отож результат виходить той самий.
Зрештою, не дивно, що коло зажурених обмежується лише однією особою:
Лиш дівчина плаче: «Козаче, козаче,
А я зостаюся на світі одна…»
Здавалося б, нічого аж надміру оригінального: кохана дівчина, яка чекає козака з походу і тужить у разі його загибелі, – це сталий жіночий образ патріотичної тематики ще з часів романтичної поезії і раннього Шевченка. Та не лише – дівчат, які втратили коханих на війні, чи рано овдовілих жінок повно і в народному фольклорі. Одначе у контексті досвіду саме ХХ століття і протистояння саме росії йдеться радше про уособлення родичів полеглих учасників боротьби за незалежність – вони залишалися не просто самотні, а й здані на неласку тріумфуючого агресора. Адже одною з прикметних поширених практик російського тоталітаризму та управління є послідовне застосування сімейного заручництва і колективної відповідальності. Це означало, що вцілілі члени родин тих, хто протистояв росії, ймовірно будуть вислані на Сибір чи в Казахстан, а то й страчені.
Уся ця перспектива виглядає цілком природно акумульованою в постаті молодої дівчини з двох причин. По-перше, Україна зазвичай уособлена в образі молодої дівчини, а по-друге, в ситуації ворожої агресії молоді жінки – мабуть, найменш захищена група цивільних. До того всього, у традиційному суспільстві в тому вигляді, в якому воно існувало в останні декади перед вибухом Першої світової війни, за якою прийшли і Визвольні змагання, раптово залишитися без нареченого не обіцяло для молодої дівчини нічого доброго.
Крім усього переліченого, жіноча тема у цій строфі перегукується з суто соціальним досвідом Наддніпрянщини після Другої світової війни – ідеться про колосальні втрати в боях молодих і середнього віку чоловіків, в результаті чого сотні тисяч жінок і не просто осамотіли й опинилися сам на сам з бідністю і необхідністю виростити дітей та дати їм хоч якийсь старт у житті.
Власне після опису позиції дівчини автор розкриває, що сталося з самим козаком:
І чоло козацьке, і груди в крові,
Один він лежить у несвітній імлі.
Над ним тільки зорі та місяць в дозорі,
Та душі, що будуть ще жить на землі.
З цієї строфи ясно одне – козак (чи, сказати точніше, чоловіча іпостась України) загинув, найімовірніше, у бою. І цей бій відбувся, ймовірно, далеко за межами України – на це натякає зворот з першої строфи, там, де кінь «змірив пів світа». Фактично, вимальовується колізія: з одного боку, з першого ж рядка читача тримають у символічному просторі «од Сяну до Дону», який є фактично синонімом України, з іншого – чому тоді козак, втілення чоловічої іпостасі цієї України, гине десь за «пів світа»?
До всього, у цій строфі присутнє одне дрібне, але вельми символічне різночитання – імла у різних варіантах текстового запису буває і «несвітня», і «досвітня». Різниця між цими поняттями доволі суттєва – «несвітня» передбачає значення «та, яка не стосується світу» або ж «екстремальна», а от «досвітня» означає світанкова, ранішня. Відповідно, змінюється і підтекст. У першому випадку йдеться про непроглядну імлу, яка хоронить у собі все – і тут доречно згадати, що туман, імла, нічна темрява є звичними символами забуття або ж, коли йдеться про спільноти, – втрати власної автономності та свободи рішень. Тобто «несвітня імла» насправді описує глибоке забуття, яке чекає на полеглого, – ніде правди діти, стандартний сценарій, коли йшлося про пам’ять про тих, хто боровся проти тоталітаризму, серед тих, хто опинився під контролем цього тоталітаризму.
Але це може певною мірою пасувати і бійцям Червоної армії – варто нагадати, що колишніх полонених, які вижили в полоні, вважали підозрілими, а відзначати перемогу над нацизмом у СССР почали з середини 1960-х, причому в цій совєтській моделі пам’яті майже не було місця звичайним людським пережиттям і драмам – у центрі уваги опинився і майже витіснив собою всі інші аспекти «колективний подвиг совєтського народу», і власне як один з інструментів конструювання того самого народу «пабєда» і була потрібна.
Так чи сяк – в обох тлумаченнях імла, яка вкривала пам’ять про козаків, була цілком собі «несвітня». Натомість «досвітня» імла – це символ надії, близького позитивного фіналу, й таке значення набагато краще пасує до останньої строфи:
Одначе не треба, не треба тужить:
На світі лишається дівчина жить.
Далека дорога, та в серці тривога
Та рання сльоза, що на віях дрижить.
Попри очевидну обнадійливість такого фіналу, він містить певні темні місця. Передусім, дещо нераціонально звучить після картини з попередніх строф заклик не тужити. І чому причиною для того, щоб не тужити, є факт, що дівчина вижила? Хоча ознаки надії є ще в попередній строфі – над помираючим козаком витають душі, «що будуть ще жить на землі». Такий набір образів натякає на виняткову роль саме жінок у збереженні пам’яті й передачі далі традиції, відмінної від бажаної тоталітарній системі. Зрештою, як і на те, що смерть козака не була марною і не означала загибелі всіх українців як спільноти.
Хоча у світлі історичного досвіду тих же українців така постановка питання звучить просто пронизливо. Адже тут, з одного боку, аж ніяк не певність у виживанні, радше надія, причому це надія на грані передсмертної інтуїції. З іншого боку, втіхою вважається вже те, що вижив хоча б хтось – що тяжко не скорелювати з досвідом як Голодомору, так і колосальних людських втрат у Другій світовій війні.Зрештою, наприкінці належить розв’язати базову колізію цього тексту. Як було показано, ряд його символічних образів непогано прочитуються водночас і в парадигмі боротьби за державність, і в парадигмі теми Червоної армії в Другій світовій війні, в рядах якої воювало багато українців. Одначе якщо прийняти другу парадигму як основну, то перший рядок тексту «Од Сяну до Дону» виглядатиме точно нелогічно, навіть недоречно. Одначе він стоїть. Його наявність, разом з явно українським архетипом козака, наскрізно присутнім у тексті, змушує все ж схилити шальки на користь «визвольного» тлумачення. Та тут, кажучи зовсім просто, «стирчить» простір дії – кінь, перш потрапити у «од Сяну до Дону», пробігає пів світу, та й сам козак гине десь поза Сяном чи поза Доном, але радше таки не між тими річками.
Помістити ці всі колізії в логічну послідовність можна хіба за умови, що йшлося таки про українців, але… полеглих не в Україні. Полеглих поза нею у рядах чужих армій, у чужих тюрмах і концтаборах – зрештою, і в рядах своєї ж армії, але поза Україною. Одне слово, всі ті, хто не дожили до повернення в Україну. Але їхні смерті теж доклалися до її спустошення і є частиною її трагедій. Але сам факт, що загинули не всі, дає надію… «Не треба тужить».
