А знаєте, чому вчора в Мистецькому Арсеналі було так гарно й тепло, і за 3 години не знудилось – ні промовцеві, ні слухачам? (Досі отримую навздогін питання й прохання “дорозповісти”!) Тому, що вся історія нашої політеміґрації, з її місією “вберегти кивот Завіту” (М. Шлемкевич) – місією, нотабене, що була таки зреалізована, хай би в який трудний-затратний спосіб, – це, в кінцевому підсумку, історія про ПЕРЕМОГУ ГІДНИХ, пише українська письменниця Оксана Забужко.
Тобто, якраз про те, чим нас день біжучий, з усіма його гебешними епстейніанами, психопатичними диктаторами та жадібним до грошей тлумом підбрехачів, – на жаль, якраз не часто тішить, а геть наоборіт – мало не щодень, на новини дивлячись, Шекспірів 66-й сонет згадуєш (той, де, якщо пригадуєте Павличків переклад,
“…дивитися набридло
На жебри і приниження чеснот,
На безтурботне і вельможне бидло,
На правоту, якій затисли рот”(с) і т.д. по наростаючій, хоч не живи: просто, слова “депресія” на поч. XVII ст. ще не вживали).
А тут – історія, де якраз видно, як люди цілком чеснотливі, ба навіть шляхетні (не конче походженням, але вдачею), цілих три покоління немарно старалися щосили “тримати нам кивот” – замість просто жити “своє найкраще життя” в своїх Америках-і-Канадах (тобто таких, звісно, теж не бракувало, але от їхні “найкращі життя” вже нікого не цікавлять).
…І вони його таки втримали. той кивот. І ми з того вжиткуєм – хай і несвідомо. А годилось би й свідомо – і включити також і до української історії такого, як не всує згадуваний мною вчора Пол (Павло) Юзик (1913-1986) – “батько мультикультуралізму”, який назавжди змінив не тільки Канаду, а й – що для нас особливо цінно – політичне становище українців у світі, і то саме тоді, коли “на нашій, не своїй землі” москва офіційно оголосила була нам курс на поступову ліквідацію як народу (“сближение и слияние”). Є тут відгомін тої самої парадигми, що й у XIX ст., після Валуєвського циркуляру й Емського указу: коли нам удома перекривали кисень, ми щоразу “переносили вагу” політичного тіла на “запасний майданчик” (у 1860-ті – австрійський, у 1960-ті – глобальніший, північноамериканський: коли вже не “через кордон”, а “через океан” провокувала українська громада своєю активністю імперський центр – і той вимушений був “боронитися”, і “што-то укрАінскоє” час від часу таки допускати – аби “заткнути рот нашим недругам за океаном”…)
Ще раз, услід сказаному вчора, і довіку не втомлюсь це нагадувати: ніхто нічого нам ні в СРСР, ні під будь-чиїм іншим урядом ніколи не “дарував” – все, абсолютно все, що складає тканину нашого національного існування, було вигризено – вимучено – виборено – ціною життів наших найкращих синів і дочок, в масштабі істинно екуменічному: розмазаному по всій північній півкулі – від Саскачевана до Магадана.
Цінуймо – пам’ятаймо – пишаймось.
