Сьогодні свято – День Конституції, і наша ППО, спасибі їм, вночі спрацювала як боженьки (не встигаєш подумати, чи не пора в коридор, а всі Іскандери й Циркони вже позбивано!), – а ще, підозрюю, я не єдина, хто, як той Рабінович в анекдоті на антисемітську пресу, підсів на тsaпські пабліки й не втомлюється слухати хоровий вий і скрегіт зубовний, що дедалі гучнше й жалісніше з тих широт долинає, – отож мушу нарешті хоча б із нагоди свята написати тут (обіцяла!) одну невеличку заввагу про наше “расчєловєчіваніє”, яким нас – у міру нашого “принуждєнія” супостатів “к міру” – будуть, можна не сумніватись, дедалі активніше пресувати-іпсошити – і ззовні, і зсередини країни, пише українська письменниця Оксана Забужко.
На вразливих і совісних людей таке діє – витримувати постійні, системно повторювані докори в “ненависті” та чаїні крики “чим ми тоді відрізняємось від них?!” психологічно нелегко, якщо нема виробленої навички “бити на звук” (в даному випадку – щиро реготнути й послати маніпулятора “за рускім корабльом”), – і я бачу, як українці ВЖЕ починають виправдовуватись, демонструючи, мов котики, шакалам інформвійни своє незахищене пузце – беруться пояснювати, ЧОМУ радіють із нещасть ворога, апелювати до пережитого (“а вони нам гірше робили!”), перераховувати свої страждання за останні 4,5 (рідше 12) рр. і т.д. – словом, входять в діалог із шахраями, не бачачи, як ті помаленьку вибивають їм із-під ніг, цюки-цюк, таке життєдайне й потрібне в довгій війні почуття моральної переваги…
Гадаю, наше суспільство куди впевненіше б реаґувало на такого роду штуки, якби вміло правильно НАЗВАТИ те почуття, котре об’єднує нас усіх на вид стрімко прогресуючого паралічу країни-бензоколонки. Треба бути повним чуттєвим дубом, щоб називати це “ненавистю” (росіяни, які нам цим дорікають, просто погано знайомі, з власного соціального досвіду, з іншими, складнішими колективними емоціями). І ні, це навіть не “зловтіха” (зловтіха – це радість від того, що комусь погано, характерна переважно для соціумів, заражених синдромом “обложеної фортеці”: “всі проти нас!”). Натомість в англійській мові є прекрасний термін, який вичерпно це наше почуття щодо виючих росіян описує, і мені геть незрозуміло, чому наші психологи ним не користуються: RESENTFUL SATISFACTION, що найточніше б далося перекласти як ВДОВОЛЕННЯ ПОКРИВДЖЕНОГО.Відмасштабоване на великі спільноти у випадках, де, як у нашому, на 100% ясно, хто кат, а хто жертва, це почуття якраз свідчить про моральне здоров’я спільноти, якій було завдано нелюдської, понад міру всіх норм моралі і права, КРИВДИ. Спостерігаючи, як кривдник (котрий досі був переконаний у своїй безкарності) виявляється приниженим у своєму зло-чинстві й починає волати про допомогу, покривджений отримує – ні, не реванш, бо ридання tsaпської самиці в черзі за бензином ніяк не скомпенсують йому зруйнованих міст і сіл і не воскресять убитих (то тільки Еренбург в 1945 р. наївно вірив, ніби вбивство 6 млн. німців може скомпенсувати Голокост!), – а от власне що приємну сатисфакцію отримує: відчуття, що злетілий, було, з рейок світ – потроху відновлює рівновагу, стає на місце… “Вдоволення покривдженого” загоджує, принаймні почасти, нашу потребу справедливости як відплати за зло – це не просто психотерапія, це дещо більше, ціннісне: повернення собі віри в світ, де й далі чинні “суд і кара” в сенсі біблійному і шевченківському (у ТГШ, нагадую, кара “Повинна буть, бо сонце стане /І оскверненну землю спалить” (с)) – а якщо кривдникам починає бути погано, значить, апокаліпсис відкладається, світ знову робиться придатним до життя…
Так що все в порядку з нашим цинічним гумором, і з нашим новим інфотейнментом у вигляді кримських блекаутів та подихаючих “уренгоїв” (значною мірою українськими-таки руками й збудованих, олди пам’ятають!). Не відмовляймо собі цієї приємности – ми на неї заслужили. А кому ніяково вислуховувати дорікання в “ненависті” – навчіться відповідати з посмішкою: це не ненависть, це “різентфул сетісфекшин” – і милуйтесь тим, як вашого моралізатора заклинить: шахраї завжди дуже нервово реаґують на збій їхнього сценарію.)
І не забуваймо головного: Carthago delenda est.
