ПРО КІНЕЦЬ ДІАЛОГУ. Розкішно виступила LELEKA на Євробаченні – аж дух забивало слухаючи! А зраночку, іно я розплющила очі, в голові мені заграло й пішло на ріпіт хриплим голосом Шнурова: “москва, по ком звонят твои колокола, москва, почем твои златые купола?..”
Оце так “музика навєяла”, подумала я (олди пам’ятають цей анекдот, нині він уже несмішний), – і тільки глянувши в новини, зрозуміла, що це моя підсвідомість крізь сон правильно визначила напрям руху наших БПЛА. Слава ЗСУ, з Богом, рідненькі, не зупиняйтеся, пише українська письменниця Оксана Забужко.
“І не відчую ні жалю, ні болю”, – писав Льоня Кисельов у 1968-му (вірш зветься “Шкода Москви”, я його колись тут постила). Так і сталося: “ні жалю, ні болю” – хоч би і все там “сґорєло целіком”. Єдине відчуття – це легке обридження на всі оті перелякані “ауєть!” за кадром і, чомусь особливо, на жіночі плачі про те, як їм “здєц-как-страшно”: “уті-путі, какіє ми нєжниє”, – так само беземоційно прокоментував хтось з українців, і я подумки поаплодувала: прекрасна, емоційно точна реакція, якою означується – кінець діалогу, точніше, його засаднича, вже, неможливість.
(Ті, хто чесно рветься там у коменти тлумачитися в дусі “ага, а нам яково отак 5-й рік?” – ті ще “на щось сподіваються”, ще “не втрачені” для роспропаґанди, котра завтра почне нам підсипати – власне, вже почала, в мене повна стрічка! – дедалі більше історій про “харошихрускіх”, які весь цей час, мовляв, були на нашому боці й тяжко страждали, тож треба з ними обійнятись, замінити путіна “харошим”, і знов російську власність в Україні можна буде не приховувати (закреслено) знов буде мир-дружба-жвачка, – ця стадія випробувань на міцність у нас іще попереду, і ми до неї готові, боюсь, препогано…)
І здавалось, що в мене були для цього підстави – в мене були там читачі. Вирозумілі, інтеліґентні. От би знаття, щО з ними стало після 2014 року?..
Готуючись оце тепер до суботнього ювілейного дійства в КК “Краків”, я мусила покопирсатись у своєму бездонному й безладному архіві – і серед кількох шухляд пожовклих відгуків на “Польові дослідження” 30-літньої давности натрапила, м.ін., на перші читацькі відгуки на рос. переклад (вийшов у Москві в 2001 р.). Розумію, чому я це зберегла (хтось із москвичів передав, там кілька сторінок зшитих, на фото перша): мене торкнув порив “вивчити українську, щоб читати в оригіналі”. По-читацькому це дуже зрозуміле почуття, тільки ніколи воно так, на моїй пам’яті, від росіян в бік української літератури не працювало, – і я була тоді, 25 рр. тому, щиро розчулена тим, що от, бач, на наших очах відбувається зміна парадигми (плюс іще й із моєї ж подачі!): на місце стосунків “метрополія – колонія” (коли друга мусить знати першу, а перша другу ні) заступають нові, паритетні, на засадах взаємної поваги й зацікавлення, – розпочинається, нарешті, чесний українсько-російський КУЛЬТУРНИЙ ДІАЛОГ (ха-ха!)…
Ця ілюзія недовго тривала – на нас майже відразу ж навалилась, як цунамі, рос. інформаційно-культурна експансія, а з 2003 р. вже пішли вкиди про “три страны, один народ”,- але отой, історично короткий, момент “віри в діалог” – у те, ніби словами, книжками, повноцінним культурним обміном можна виправити все те, для чого забракло судових процесів чи хоча б офіційних вибачень на державному рівні, – той момент я пам’ятаю дуже добре. І мені боляче, коли бачу, що для багатьох моїх земляків він триває й досі.Тому кажу, за класиком, “од всіх своїх нервів”: перестаньте вступати з росіянами в будь-який діалог – якщо тільки це не ваші особисті родичі чи друзі; вся ця наша інформаційна “золкінщина” – це, тупо, марнування ресурсу. Перестаньте намагатись просвіщати чи всовіщати людей, які прямо заявляють, на 5-й рік веденої їхньою країною війни на знищення, що вони “фшокє”, бо “нє думалі, што война іх косньотца”: це та міра вродженого цинізму, на яку треба мати в анамнезі мінімум 4 покоління безкарно культивованого злочинства, нормальним людям таке невмістимо (останніми, хто хоч якось, обмежено, але реально зазнав у їхній системі покарання за злочини проти людяности, хай і з іншим формулюванням, були чекісти 1950-х – жертви хрущовської десталінізації, загалом же, не забуваймо, війна на територію “московського царства” на пам’яті живих поколінь не заходила, в їхній свідомості вона завжди має відбуватись “десь далеко”, і їм увесь час вкладали в голови, буцімто це через їхню “непереможність”, що вони й сприймають за “базу”, – а наші дивуються, чому досі ніхто з тих переляканих організмів не зажадав вивести війська з України!). Не треба їх повчати, бажати їм, щоб вони “відчули те саме” і т.д., – вони ані не відчують, ні не зрозуміють.
Хіба – після 40 років (щонайменше!) потужної й послідовної “денацифікації”, в кожному з нововиниклих після розпаду нинішньої рф держутворень. І нинішні атаки на Москву й Підмосков’я якраз і є першим кроком до такої “денацифікації”: зміни їм у мізках “заводських установок”, за якими, щО б не коїла їхня держава, – “іх нє косньотца”. Ця установка однакова – що у путіна, що у васі з-під паркану. Бити треба – по ній.
І саме тому наші єдино надійні переговорники з росією – то ракети й БПЛА на Москву.
Carthago delenda est (с).
