росія до Русі не має жодного стосунку, а варварська війна остаточно перекреслила міф про “братні народи”

Read in Google News!

Народ автохтон є народом шляхетного походження – так учив мудрий Аристотель. Понад століття тому академік Михайло Грушевський науково довів, що творцем тисячолітньої княжої України-Русі – могутньої держави європейського середньовіччя – був український етнос. Але відтоді і до початку нинішньої війни імперські ідеологи вкупі з деякими українськими істориками невтомно шельмували висновки видатного історика. Одні наполягали на колисці трьох братніх народів, а другі стверджували, що «Русь не була ані російською, ані українською», пишуть Ірина Костенко, Ірина Халупа для radiosvoboda.org …..

У перші ж свої дні повномасштабна російська агресія вичерпно все пояснила: росія до тисячолітньої Русі не має жодного стосунку.

А от Україна, як то і вчив Михайло Грушевський – має, і цей стосунок прямий та безпосередній.

Незаперечним доказом став цьому знаменитий пароль – «паляниця».

З’ясувалося, що росіянам геть не під силу звичайне правило української орфоепії – м’яке «ц» у кінці слів. У їхній мові «ц» завжди вимовляється твердо: пьяница, убийца, извращенец, мертвец, конец.

А в українській мові «ц» в кінці слів завжди м’який: творець, молодець, паляниця, суниця, молодиця, киця…

Така вимова для українців не лише природня, але й споконвічна.

Принаймні тисячу років тому кияни розмовляли так само, бо у графіті на стінах Софії Київської писали: «місяця, трясця, чернець, драниць, Валерця, Архипцю…»

Літературною у ті часи була мова церковнослов’янська. Але коли віряни не знали, як то писати по-вченому, то писали, як вимовляли.

Наприклад, графіті «а ворогов трясцею оточи». Сучасному українцю у цьому стародавньому написі і сьогодні все зрозуміло, а от росіянину – зась. Бо їхньою мовою це звучить геть інакше: «а врагов обложи лихорадкой».

М’яке «ц» у давніх графіті, звісно ж, не єдине свідчення україномовності авторів періоду княжої України-Русі.

У стародавніх написах на стінах Софії представлена велика кількість українських мовних форм та слів у цілком сучасному звучанні.

Нагадаємо найтиповіші:

Дієслова: писав, молив, ходив, огородився, долучити, просити…

Закінчення у давальному відмінку: Степанові, Павлові, Петрові…

Кличний відмінок: Стефане, Пантелеймоне, владико, Софіє…

Чоловічі імена: Іванко, Кирило, Дмитро, Марко…

Просто слова: кволий, порося, геть, хрест, небіж, ворог…

Такі українські паролі – у вигляді мовних форм і слів – представлені не лише у тисячолітніх графіті на стінах святої Софії.

І таких паролей сила-силенна в усіх без винятку писемних пам’ятках часів княжої України-Русі – від текстів Святого Письма і до літописів.

Як вони там опинились?

У цьому зв’язку варто коротко нагадати історію.

У 860-і роки святі просвітники Кирило і Мефодій переклали Святе Письмо з грецької мови на староболгарську.

Незаперечно, що українцем був і Великий Київський князь Володимир Мономах

Але старослов’янська мова була для вірян малозрозумілою і тому потребувала певної адаптації. Отоді за роботу взялися високоосвічені мужі Печерського монастиря. В ХІ столітті вони провели велику роботу щодо редагування (або якщо точніше – українізації) Євангелії, Апостола та Псалтиря. «Мета такої редакції полягала у тому, щоб зробити старослов’янський текст зрозумілішим для києворуського читача або слухача», – пояснює доктор історії і перший дослідник стародавніх написів на стінах Софії Київської Сергій Висоцький у своїй монографії «Київська писемна школа Х-ХІІ ст.»

Після такого редагування у священних текстах і з’явились численні українські слова та мовні форми (включно з м’яким «Ц»). І сьогодні вони служать незаперечним доказом на підтвердження висновків академіка Михайла Грушевського – «творцем тисячолітньої княжої України-Русі був український етнос».

Московська імперія, як відомо, змародерила в українців стародавнє ім’я, історію та культуру і привласнила оригінали київських манускриптів, пихато називаючи їх «своім наследієм». Але рясно запаролені українськими словами і мовними формами тисячолітні тексти начисто це спростовують.

Судіть самі. Чи може, наприклад, знамените Остромирове Євангеліє (1057 рік) стояти «у истоков русской письменности», як то стверджують в Російській національній бібліотеці, якщо його переписувач, диякон Григорій, писав: «дівицЯ, студенецЬ, близнецЬ, праотецЬ. місяцЬ, крупиць…»?

Не вписується в «российское наследие» і Київський псалтир (1397 рік) попри запевнення московитів що «на московское происхождение писца (тобто писаря) указывают языковые особенности рукописи».

Дозвольте запитати, якщо сьогодні московити не здатні вимовити «паляниця», то як у 14-му столітті вони могли писати «царицЯ, отецЬ, вінецЬ, руцІ, лицЮ, ріцІ…»?

А що вже казати про літописи. Зупинимось на найіменитішому – «Повісті врем’яних літ» Нестора Літописця, якого у Москві називають «первым российским летописателем». При цьому у тексті «Повісті» немає жодного російського слова. Зате поруч із церковнослов’янською українська лексика в літописі струменить суцільним потоком: «хоробрий, володіти, рубати, створити, орати, наймит, рілля, печерка, сором, туга, свита, кияни, невіглас, подружжя, жито, зоря…»

Князь Святослав – читаємо у «Повісті» – виступив до «Переяславця з дружиною своєю», князь Ростислав потонув у ріці «перед очима Володимировими», пресвітер Іларіон викопав «печерку малу», преподобний Антоній поставив «церквицю малу над печерою»…

1896 року Михайло Максимович, перший ректор Університету святого Володимира, у публічній дискусії з імперськими ідеологами про мову «Повісті» аргументував так: «Якщо у Нестора написано: «цариця», «у отця», «перебреде Донець» і так далі – то ми повинні визнати, що це написано українцем».

Незаперечно, що українцем був і Великий Київський князь Володимир Мономах.

Прикриваючись славним Київським князем, Володимир путін нещодавно брехав, що його армія «воює на своїй землі, де вражали ворога дружинники Володимира Мономаха» (і як тут не згадати давнє українське прислів’я «Бреше, як москаль»).

Але пароль «паляниця» спростовує і цю брехню. Бо якби московські окупанти воювали на «своїй землі», то знали б і мову, яка на цій землі звучить споконвіку і до сьогодні.

Поза сумнівом, що князь Володимир Мономах розмовляв українською і запросто вимовив би український пароль – бо своє знамените «Повчання дітям» майже тисячу років тому він писав цілком у відповідності до сучасного українського правопису: «грамотицЯ, безліпицЯ, серцЯ, вдовицЯ, світодавецЬ, чоловіколюбецЬ, блудницЯ»…

Отак пароль «паляниця» геть несподівано і незаперечно засвідчив правдивість наукових висновків академіка Михайла Грушевського.

А страшна варварська війна остаточно перекреслила міф про «братні народи», чітко означивши, хто такі українці, і хто такі росіяни.

росіяни, намагаючись вкрасти в України її історію, діють як самозванці, дозволивши на своїй землі створити страшну імперію зла і брехні.

Українці є нащадками славних русичів, історія нашого державотворення починається з могутньої держави європейського середньовіччя – княжої України-Русі, ми на своїй землі, а отже, правда з нами, і тому у нинішній варварській війні з імперією зла та брехні ми обов’язково переможемо.

Читай у Google News!