ПРО ІНСТРУКЦІЮ З ВІДПОВІДАЛЬНОГО БИКУВАННЯ. Ок, спробую пояснити, чому весь цей тиждень, замість бігати по стелі, я відвертала голову від Мюнхена та Ер-Ріяда і займалась упорядкуванням нової книжки, пише українська письменниця Оксана Забужко.
Втім, не тільки – ще записала звернення до трьох європейських парламентів (на їхнє прохання) і підписала парочку присланих мені з ЄС листів-звернень до ЄП про нову стратегію європейської безпеки. І це, прошу завважити, – тільки перші “з тої сторони” відрухи (і я, прошу завважити, – ні разу не political figure, а всього лиш renowned author, “відомий письменник”, але – з КРАЇНИ, ВІД ЯКОЇ ЗАЛЕЖИТЬ ЄВРОПЕЙСЬКА БЕЗПЕКА, тож можу хіба уявити собі, які, без перебільшення, історичні можливості зараз в руках у наших political figures – Мазепа з Коновальцем на тім світі ридають од заздрощів!)
Ні, трампошок не впав на голови європейським політикам як грім з ясного неба. Ну тобто зрозуміло, що до останнього, як притаманно людині, “всі сподівались на краще” (доки грім не вдарить, мужик не перехреститься!), але що тут краще, а що гірше, знає тільки Бозя, і нас Він про свої плани інформує дуже скупо. (Напр., в 2019 р. я була на 100% певна, що нам кирдик і “зелені” за рік повністю покладуть країну під пуйла, – воно, може, так і замишлялось, але за рік ударила пандемія, і вся планета, геополітичні хижаки й травоїдні зарівно, сіла на дупу й заклякла, – а в лютому 2022-го, коли – як можна судити хоч би з огидної наради Філатова з мерами Дніпропетровщини, злитої в мережу вже після виграної битви за Київ, – все нібито було підготовлено до демонтажу країни і американське посольство з комфортом обживало заздалегідь придбану садибу в варшавській новобудові, раптом сталося щось “не по протоколу”, і президент, який у 2019-му вішав цинічні білборди “Почнемо з миру”, – раптом озлився і справді НЕ ВТІК, як мав би, – і це не смішно, бо таки було в ті години ВИРІШАЛЬНИМ для збереження держави і отримання нами міжнародної військової допомоги, і поляки, чий уряд у 1939-му ВТІК, з відомим для Польщі результатом, досі нам за те заздрять, і слушно, – ось ця “зміна ролі” + ще кілька моментів змусили мене – ні, не “змінити свою думку про Зеленського”, як від мене тут раз у раз вимагають його фани, а просто, прийняти за даність, що Бог бачить далі од мене)) – і може використовувати в своїх планах щонайдивніші людські знаряддя, а моя справа – думати, як Йому допомогти, або принаймні не заважати.)Зараз відбувається не менш масштабний процес – точніше, триває все ТОЙ САМИЙ процес глобального переформатування сил, що його ми розпочали в 2004-му, коли вперше виразно сказали Кремлеві “Ні!”: кінчається епоха супердержав. (Перечитайте “Прощання з імперією” в “Планеті Полин” – це не “про Бродського”, це про кінець біполярного світу, і не моя вина, що в 1997-му, коли я це написала, в Україні просто не було ще достатнього прошарку інтелектуалів, щоб зрозуміти, аб чьом ето, зрозуміли – через 20 років, і не в Україні: коли цей есей почали перекладати в Європі). У вересні 2023 р. на Лодзьких “Games of Freedom” я вперше почула публічно проголошену тезу про можливий кінець американської “безпекової парасольки” над Європою. Це сказала Енн Еплбом, не тільки одна з найрозумніших нині сущих американок, а ще й дружина польського політика: цілком може бути, – сказала вона, – що на виборах-2024 переможе Трамп, і тоді Європі доведеться творити власну систему безпеки, якої вона не мала від ДСВ. Найперше, зрозуміло, це буде виклик для Німеччини, чия роль у такому разі різко зросте…
Сьогодні, гортаючи в фб зловтішання українців над щойно виданим у Німеччині сенсаційним (насправді ні) журналістським дослідженням “Нордстрім: Як Німеччина оплачувала путінську війну” (хто не в темі, у коменті лінк на статтю в Babel), розчулено думаю: люди добрі, та чи ви гадаєте, що бодай половина чинних німецьких політиків цього всього не знали – і про Шрьодера. і про Штайнмайєра, і про Меркель, – як і ще багато чого, що ПОКИ ЩО не увійшло до жодної книжки?.. Очищення Німеччини від фсбшного контролю рашки – процес не легший (важчий! далеко важчий!), ніж України, але він УЖЕ ЙДЕ, з прискоренням і невпинно, і те, що ще 3-4 рр. тому було “не на часі”, тепер рватиметься назверх дедалі потужнішим “гнійним потоком”, – так, дедалі швидше, формується ще наразі не видима нам спільна європейська безпека, себто – іншими словами – стягуються докупи контури нової, “Мазепиної” Європи (адже, прибере Трамп “парасольку” чи ні, а найкраща в світі армія в Європи вже є, ось тут, під боком, а такими ресурсами в критичну годину історії – не розкидаються…)
Я далека від думки, що Зеленський бодай половину з цього розуміє. Але в нього є одна безцінна для його нинішньої ролі чеснота (в нормальних умовах, вада), яку він не раз у спілкуванні з західними лідерами вже й демонстрував, викликаючи в колоніально зашуганих українців переважно нерозуміння й обурення: нарваність. Дипломатії не вчений, “акадємійов нє кончавший”, він уміє бикувати й хамити тоді, коли це треба (коли нас намагаються нагнути), – і це спрацьовує (нотабене – доти, доки за плечима в нього стоїть найкраща в світі армія!). Досі він на хвилі трампошоку, тьху-тьху, тримався норм, і добре було б, якби хтось йому перед зустріччю з Келлоґом підсунув недавно опубліковані в Ізраїлі архівні стенограми виступів Ґолди Меїр на засіданнях уряду 1973 р., коли США пробували “спацифікувати” Ізраїль: то прекрасна інструкція з грамотного бикування для політиків. Більше металу в голосі! “Нам пробачать усе, – переконувала своїх міністрів Ґолда Меїр, – крім слабости. Як тільки нас зарахують до слабких, все пропало” (с). І вчила очільників Ізраїля – вимахувати на всіх перемовинах своєю армією: щоб американські сенатори казали поштиво – мовляв, це ж не просто ще одна армія, це ізраїльська армія, вона одна така на світі…
Це – здоровий цинізм: той, який зветься Realpolitik. Або державною мудрістю.
Мусимо бути мудрі як змії. Розуміти, що творимо історію, – з чим уже випало, які там уже попідручні матеріали трапились, з вуханськими лаборантами й квартальними клоунами включно, – безглуздо зараз витрачати свій ресурс на бігання по стелі, на дитяче “а от якби ми тоді проголосували”(( – ні за Путіна, ні за Трампа ми не голосуєм, але зробити так, щоб обоє зламались об нас – перспектива цілком реальна: поки, слава Богу, у нас є найкраща в світі армія.
Одна така на світі, так. І це треба товкти всім і на всі сторони, денно й нощно.
Донатимо, Підтримуємо. Пишаємось. Віримо.
Стоїмо.