80-річчя завершення Другої Світової у Європі лишилося позаду. Знову покладені квіти на кладовищах союзників. Знову вилито кілотонни зомбоманіпуляцій в росії. Навіть США цьогоріч вирішили погратися в пересмикування. Старий Світ, здається, остаточно покинув нещире “ніколи знову”. Бо “ніколи” не сталося – “знову” реалізує один із винуватців Другої Світової під маскою одного з переможців. Рецидив великої бійні став можливим в тому числі і через малодухість, цинізм, нещирість і самообман цивілізаційного Заходу, пише журналіст та телеведучий Віталій Гайдукевич.
Рік 80-річчя завершення Другої Світової вже показав і ще покаже (бо після переможного європейського травня буде ще страшне японське літо і фінальна осіння крапка), що світ досі далекий і від щирих висновків по тій війні, і від повної правдивості в її відображенні. Ми (люди країн учасниць тієї війни) досі дуже багато не знаємо, а багато не хочемо визнавати, бо це дискомфортно. Це стосується і щодо причин-витоків, і щодо подій протягом розвитку війни, і щодо наслідків по завершенню.
Чи конче було Франції домагатися аж такого покарання Німеччини? На якій межі закінчилася справедливість і почалося бажання знищити конкурента?
Є думка, що Німеччина вийшла з Першої Світової із відчуттям невідповідності покарання. Пересічні громадяни, а особливо ветерани, що вертались додому, мали стійку образу на переможців. Завеликість тягара кари призвела до того, що саме ветерани стали головною силою реваншу, котру використав Гітлер будуючи Третій Рейх. А сама ідея — помститися за несправедливість мала родючий ґрунт.
Версальский гонор Парижу дуже контрастував із неспроможністю французького війська захисти країну від атаки Вермахту, а потім – із небажанням французів чинити опір, згодою на колаборацію і маріонетковість ім.Петена – попри загальну уяву, не так вже багато симпатиків мав де Голль. Окреме “не робить честі” стосується французького (чималого і доволі сучасного) флоту, який вирішив зіграти в “я тут жду трамвая” (настільки, що британцям довелося обстрілювати його флотську стоянку – для переконливості аргументів)
Чи комфортно Лондону і союзникам по Антанті визнати, що якби вони не відмовили Риму в прагненні “трішечки побудувати імперію в Африці”, якби закрили очі (як закривалися вони на багато речей) на прагнення Італії почухати своє імперське минуле… Муссоліні навряд чи став би на бік Гітлера? От тільки Британська Імперія відмовила Італійській. Не знаючи, що наступна світова війна поставить хрест на британській імперії. Муссоліні образився – чому Лондону чи Парижу дозволено, а Риму ні?
Так само дискомфортно мало б бути Британії визнати, що їх обіцянка Польщі захистити союзом, була порожніми словами. І Лондон це знав. Так само як зараз дуже дискомфортно сучасній Європі читати новину і бачити в ній відлуння мюнхенської змови…
Чи комфортно Вашингтону визнати, що перед WWII в США були доволі потужні настрої дружити із Гітлером? Що Штати дивилися на Європу через закопилену губу, зверхньо, вбачаючи в старосвітських війнах агонію старих імперій – “..ну й нехай, старе має померти”. Чи комфортно зізнаватися, що люди типу Генрі Форда були практично відкритими симпатиками Гітлера, настільки що могли відповісти урядові, що “на моїх заводах не буде збиратися щось для армії США (!) , бо це шкодить бізнесовому інтересу”? Звісно, трактування бізнес-інтересу Форда змінилося, як тільки стали зрозумілими обсяги держзакупівель і наскільки прибутковою є війна для “Фабрики Перемоги”.
Так само дискомфортно буде визнати США, що вони доволі егоїстично поводили себе із Британією (угода “есмінці в обмін на території”), доволі по хамські і зверхньо ставилися до британських союзників у повсякденній воєнній взаємодії (трохи такого ставлення показали в серіалі “Володарі Неба”, до честі авторів).
Окремий дискомфорт ще чекає на США — визнати, що вони не чесно вчинили зі своїм союзником – вже в Тегерані, напевно, Вашингтон почав говорити із Москвою за спиною Лондона. В бажанні ділити світ союзник зрадив Черчилля. Ялта фіналізувала цю зраду.
По суті ультимативне витіснення Британії із місця Володарки Морів, ультимативне (користуючись слабкістю розваленої Європи) посунення Старого Світу на роль масовки для на тлі бажання Вашингтона диктувати свої правила – теж підстава для “вибачте” перед сусідами по цивілізаційному Заходу. США до цього ще мають дорости.
Чи комфортно Варшаві визнати, що серед розпалювачів і першими шакалами Другої Світової в Європі, поруч із Німеччиною, були… Польща і Угорщина? Це ж Варшаві захотілося поживитися переділом Чехословаччини, і вона таки загарбала трішечки у сусіда – класичний доказ “не рий іншому яму…”
Вочевидь, росіянам ще дуже довго буде некомфортно визнавати, що серед народів радянської імперії найбільша кількість колаборантів із Третім Рейхом була — росіяни. Якщо за весь час існування лише через РОА пройшло 800 тисяч, а були ж і інші структури. І найбільша мовчанка стосуватиметься не кількості росіян, що зголосилися бути союзниками Рейху, а обґрунтування — чому. Не було масової любові до режиму більшовиків, не було усвідомленого бажання вмирати за будь-яку ціну “за родіну, за сталіна”. Тоталітарний колос стояв лише на терорі.
Вочевидь, саме московитам колись доведеться сказати багатократне “вибачте”, демонтуючи наглухо брехливий образ Вєлікай Атєчєствєннай. Якщо дозріють, звісно…
Прийде час і має буть сором в Угорщини зі Словаччиною — їх тяга прогнутися і стати масовкою для тиранів якась аж надто регулярна.
Насправді наново перевідкрити для себе Другу Світову буде корисно для усіх. Для України це окремий виклик.
У перевідкритті WWII ми нарешті маємо для себе провести лінію, що Друга Світова, це невиправлені помилки Першої. І тут має бути і про відверту русофільску близоруку тупість Антанти — бачили б в 1917-18 році події 2014-2025, напевно б Київ отримав більше розуміння і підтримки.
Говорячи про український погляд на WWII, ми цілком в праві наполягати — для нас вона почалася польською окупацією заходу України після Ризької зради поляків 1921 року, а потім із окупацією Угорщиною українських земель, що були в складі Чехословаччини.
Говорячи про український погляд на WWII ми цілком в праві наголошувати, що попри польську окупацію українських земель, попри абсолютно вороже і зверхнє ставлення Польщі до українців, дуже багато вояків із досвідом боїв Перших Визвольних Змагань, що опинилися в інтернуванні, пішли до польського війська і в 1939 році вже захищали Польщу. А потім, справді, багато українців було в армії Андерса.
У відвертій розмові про наш погляд на Другу Світову буде багато рядового героїзму в різних арміях, багато втрат людських, матеріальних і нематеріальних (Україна була почергово окупована, тоді як росії в окупації побуло аж… відсотків 5-7?), буде праведництво, буде наївність і ілюзії зіграти свою гру між двома тираніями, буде угодовництво і наслідки бездержавності, буде колаборація як із червоними, так і з коричневими заради виживання (чимось схожі ми тут із французами). Чого не буде… можливо чорно-білості. Бо щоб оцінити період 1938-1945 треба точно враховувати 1914-1918, 1917-1921, три голодомори, бажання сусідів поживитися нашими землями, людьми та ідентичністю.
І написання такого бачення має бути довгограючою державною політикою. На десятиліття. Методично. Багатошарово. Незважаючи на ротації влад.
В коментарях посилання на кілька публікацій, котрі спонукають замислитися над темою. А насамкінець уривок зі статті Віталій Нахмановича в Тижні. Думаю це абзац важливий для переосмислення WWII крізь бачення ХХ століття і сьогоднішнього дня:
“Нам треба усвідомити, що сучасну єдину Європу створили не переможці в Другій світовій війні, а держави, які винесли з неї головний урок: основні суспільні цінності — демократія та свобода, правова рівність і гідність. До складу НАТО та Європейського Союзу від самого початку входили держави, які воювали в складі Осі, — Німеччина й Італія, а згодом Румунія та Угорщина, Словаччина, Хорватія та Фінляндія. Так само сьогодні невіддільна частина вільного світу — Японія. Водночас колишні радянські сателіти в Центрально-Східній Європі або окуповані нею держави Балтії ставали органічною складовою єдиної Європи без штучних намагань виставити себе учасниками антигітлерівської коаліції.” (с)
