
НОТАТКИ З МИКОЛАЄВА. По Миколаєву увесь час валять балістикою, прицільно: суднобудівний, міський театр, обладміністрація… Першого ж дня по приїзді мене винесло вранці зі сну з криком: «Ого!» – здавалось, вибух пролунав просто під вікнами готелю, хоча насправді ракета вцілила в СТО за рікою, на околицях міста; одна людина загинула, пише українська письменниця Оксана Забужко.

Увечері після виступу, під час автограф-сесії почула, як перемовляються в черзі молоді жінки:
– Ну от, так тяжко почався день – і так гарно закінчується!
(Ось для чого потрібні літфести під час війни!)
Другого дня трапилась оказія зазирнути в міський театр (колишній, до самого 2022-го, «русской драмы им. Чкалова», sic!!) – і пересвідчитися, що він теж переповнений (сцена в укритті), глядачі сидять на приставних стільцях (у мене ще й на сцені сиділи! – скрізь, де місце було). І всюди, всюди миколаївці по-хазяйському хваляться своїм «було – стало»: ось тут у нас був прильот, ми зробили таблички, можете подивитися по QR-коду, а тут ми залишили шматок ракети, що застряг у дереві (Фото2), а тут ми після прильоту змінили експозицію, ще не закінчили, але камін уже відреставрували, хочете побачити?..
Меморіалізація біжучих подій тут відбувається вельми активно, чути, що саме тут пульсує живе життя й творча енергія міста, – аж до появи «народних пам’ятників»: мені, напр., так і не вдалось допитатися, хто є автором пам’ятника на Фото 1, яким закінчується Алея Героїв на центральній площі, миколаївці знай стенали плечима – “просто вилили”, казали, на одному з місцевих заводів, – так забувають автора пісні, яку «співають усі», бо й справді пам’ятник вийшов універсальним, «про всіх», і на місцевість, включно з розбомбленою озією обладміністрації на задньому плані, теж “ліг” ідеально (жаль, на фото цього не передаси, мусите вірити мені на слово).
Може, саме в Миколаєві найнаочніше видно, як нинішня війна ДЕКОЛОНІЗУЄ Україну – як московські ракети збивають з нашого Півдня двохсотлітні нашарування імперського міфа. До вивільнення похованого під ним міфа козацького (і, відповідно, теми участи наших козаченьків у розбудові імперії, котра без нас, як з’ясувалося, «не їде») діло, правда, ще не дійшло – пам’ятник Миколі Аркасу (другому), обіцяний, було, містові на світанку Незалежности окремою стелою, так досі й НЕ стоїть там, на місці зруйнованого більшовиками Аркасівського палацу.
І вже жодної згадки в міській топоніміці ні про маму Миколи Миколайовича, Софію Богданович-Аркас, ні про діда, Петра БогданОвича, якраз одного з тих козаченьків, котрі після падіння Гетьманщини попереходили з бунчукових товаришів у царські контрадмірали, чи пак, за Шевченком, в «дядьки отечества чужого» (с), але чиї внуки нам і засновували, сто літ опісля, «Громади» й «Просвіти», і не лише в Миколаєві… По хребту одної лиш цієї династії можна було б реставрувати власну, не імпортовану «від Лужкова» й Катерини ІІ, історію міста як показову для цілого нашого Причорномор’я, – але це ще не стало предметом тутешніх війн за ідентичність. Тож ми поки що обмежилися тим, що з’їздили на цвинтар покласти квіти на могилу Аркаса, в його родинному склепі (гаразд, хоч цей зберігся!)

