ТРОХИ DIGNITY В ТЕМРЯВІ НОЧІ. А таки, що не кажіть, міняється світ! “Ялта кінчилась” (с). Нам, по ніздрі зануреним у повсякдення нашої війни (от і знову житловий будинок у Дніпрі, і є загиблі, і зруйновано колію, і пошкоджено ТЕЦ, – супостати поспішають, вся їхня надія на цю зиму, на те, що ми виявимось тим слабшим, хто “перший кліпне” і, за порадою їхніх ХРУ, завалиться на спину лапами догори…), – нам крізь це все не завжди виходить бачити #за_що_ми_воюєм у ширшій, метаісторичній перспективі. Бачити, який глибокий, революційно-перетворюючий вплив на свідомість людства має той факт, що “маленька” (за “ялтинським” укладом) країна може перемагати (і таки ж перемагає!) “велику” – міфологічно грізну (ядерну!) wannabe-супердержаву, пише українська письменниця Оксана Забужко.
Насправді ж щодня, крок за кроком летить к чорту в пекло той світовий порядок, при якому орвелівські “великі дяді” з великими грішми – Сталін-Черчіль-Рузвельт (закреслено) путін-Трамп-Сі) сидять за своєю “Великою шахівницею”, а точніше, картярським столом, – і ділять між собою сфери впливу, нарізаючи ножичком по живому державні кордони меншим і слабшим – “Нравітца, нє нравітца, /Тєрпі, мая красавіца!” (ми ж усі ще пам’ятаємо, що саме з цієї путінової частушки почалась Велика війна?) І від того, що Україна не стала “терпіти”, інші “малі світу цього” поступово йдуть (і йтимуть щодалі більше!) у наш слід – стежкою Революції Гідности.
Дуже показова така “мікрореволюція” відбулася в Таїланді на церемонії Міс Всесвіт, гаряче раджу глянути – рілзами звідти повняться зараз усі міжнародні ефіри. Взагалі-то конкурс краси – дійство, саме собою для учасниць принизливе, хоч як його в цивілізованому світі не маскують гарними словами, – а в наших широтах і поготів полукримінал, де багаті папіки прицінюються до свіженького м’ясця, – і ось такий таїландський “папік”-викондиректор і звернувсь до учасниць, як міг би трамп чи путін на його місці: як сутенер до своїх курвів, – напавсь мокрим рядном на Міс Мексику, що не взяла участи в рекламі його фірми, облаяв її ідіоткою (dumbhead), а коли дівчина встала і, чемно пояснивши, що не дозволить так із собою розмовляти, рушила до виходу, викликав Беркут (закреслено) заволав на охорону, щоб зачинила двері… І ось тут почалось найпрекрасніше дійство на світі – одна по одній оті сліпучі, довгоногі, по-королевистому виборні красуні, підбираючи свої гламурні сукні й мерехтючі клатчики, цілим граційним табуном посунули до виходу, на знак солідарности з Мексикою й показової демонстрації того, що й із ними так не можна, – і не зважаючи на геть уже вертухайські дядіні крики “Стаять!” (саме так звучало, і саме так я би перекладала його хамське “Stop!”)Це жваво обговорюється нині в усіх світових ефірах, І це справді цікаво знати – хто конкретно з національних учасниць склав цей “мікро-Майдан”: журналісти відловили під дверми Міс Данію, яка оголосила, що це “beyond disrespectful” (“за межею неповаги”) і що вона забирає своє пальто і йде геть (“Oh my God, she’s leaving!” – застогнав їй услід хор переляканих голосів, аж слухати було любо)) – збунтувалася також Канада, Ірак, майже вся Латинська Америка, дуже хотілось би десь прочитати повний список (цікаво ж іще й знати, як наша там пописалася!), – проте не менш пізнавальним був би список і “анти-Майдану”: бо далеко не всі вийшли за мексиканкою, близько половини (на око) учасниць лишились мовчки сидіти, “нравітца-нє нравітца”, – Міс Білорусь у першому ряду (“Belarus is in a habit to pick up the wrong side”, – мій улюблений за ядучістю коментар з мережі), і – що особливо цікаво й змушує остаточно повірити Снайдеру в його діагнозах “американському фашизму” – Міс США (sic!): отут тільки й зітхнеш над тим, як воно transit gloria mundi, і це ж не перший уже раз у цьому році, що США з Білоруссю голосують однаково…)))
І, завважте: вони всі говорили про dignity, ті обурені дівчата. І, хоча вони не були в більшості (на око – десь понад третина зали встала й вийшла), – їхній “майдан” переміг: в результаті зчиненого скандалу “великого дядю” відсторонили від керівництва конкурсом. (Подивіться, як він після того плаче на камеру, – так само поводитиметься й путін, коли/якщо потрапить до Гааги: це все той самий типаж, ті самі поведінкові алгоритми…) Ще торік чи позаторік таке було б неможливо.
От на таких мікрорівнях – також відстежується зміна епох, просто ми не завжди встигаємо вчасно те помічати. А варт.
Як у там у Нострадамуса було:
Гряде новий, стокрот привабніший звичАй
Колишньому, московському на зміну.
Рутину зрушить Борисфенів край
Дарами й мовою гарнішими своїми.
(ІІІ, 95)
І таки ж правда, як у воду дививсь!))
(І, тільки-но скінчила писати, з’явилося світло!))
Тихої нам ночі, “борисфенці”.
