“І ПІШОВ Я ТОДІ ДО ПЕТЛЮРИ…” (с) Стиль – це людина, кажуть французи. Але стиль – це ще й епоха, завжди й в усьому: від одягу й зачісок до мови й поведінки. Люди своєї епохи – це ті, хто найповніше втілює її стиль. Інколи епохи називають їхніми іменами, пише українська письменниця Оксана Забужко.
Ми все ще підбираємо слова, не наважуючись назвати по імені – то “Розстріляне Відродження”, то “наші 1920-ті”, то “Червоний Ренесанс”, – хоча Юрій Шевельов, свідок тої доби, залишив нам її справжню назву, єдино точну навіть і з історичного погляду: ПЕТЛЮРІВСЬКЕ ПОКОЛІННЯ. Саме так – весь той “Ренесанс” 1920-х був у дійсності продуктом українського національного піднесення під прапорами УНР – “Золотого Гомону” робітника з молотом і селянки з серпом із нарбутівського червінця (NB: атож, москва і це вкрала, це не Мухіної ідея, – а взагалі, щоб зрозуміти, наскільки природно було для нашого націоналізму бути демократичним, “народним”, з серпом і молотом в руках, читайте “Спогади” петлюрівської дипломатки Надії Суровцової). “Зачистку” цього покоління чекісти розпочали 25.05.1926 р. вбивством Головного Отамана в Парижі й продовжили аж до 1933 р. включно: Голодомор здійснювався ще з тією самою “антипетлюрівською” риторикою, під гаслом “ліквідації куркуля” як класової бази “петлюрівщини”.
Тож вся ця епоха – 1918-1934 – має, по справедливості, називатись у нас – петлюрівським відродженням: бо ж здійснювали його таки “петлюрівці”, духом і присягою, байдуже, що більшість часу під червоними прапорами.
Місяць тому (перед від’їздом у своє норвезько-голландське турне) я закінчила велике есе – передмову до польського видання “Невеличкої драми” В.Підмогильного, одного з літературних лідерів цього покоління. Ось уривок звідти – акурат до сьогоднішньої дати:
“Кіно ще натоді не «заговорило», епоха була ще «театральна» до шпіку кісток, а театр – це ж ab definitio поза, афектація, жест, проспівана пораненим арія, ефектно виголошений на публіку монолог і відрепетируване останнє слово… Досить згадати залитого кров’ю Петлюру на паризькій бруківці, в якого Шварцбард випустив п’ять куль і продовжував стріляти в лежачого: як той, викинувши вперед руку (режисерський жест!), сказав своєму вбивці: “Assez”, – блискучий фінал доби панування театру, неможливо уявити собі так артистично «зіграної» смерти вже навіть у 1930-ті…”
Сьогодні – 100 років убивства Петлюри. 100 років чекістської “спецоперації” “2 в 1му”: одночасно ліквідації ненависного противника і “кривавого наклепу” на жертву – створення фейкового образу “Петлюри-погромника” (і нікого вже не цікавило, що головними погромниками по Україні 1918-1920 рр. були денікінці, – для “переведення стрілок” тут пригодився Булгаков, замовлення на “Дні Турбіних” для сцени він одержав через місяць після паризького атентату, та й франц. переклад “Турбіних” вийшов на диво вчасно – прямо “до столу” суддям на процесі Шварцбарда: такі штуки чекісти вміли і вміють робити справді професійно, наші тодішні державці проти них були просто телята…) Вся ця історія 100 років так і пролежала “під пресом” – замовчана й забріхана на догоду Кремлю: Україна ніколи не мала достатньої політ. ваги й голосу, аби зажадати бодай перегляду матеріалів процесу Шварцбарда…
Але вони кінчаються – сто років нашої самотности. І вся Гераклова праця з розчистки європейських “стаєнь Кремля” ще чекає на нас попереду. І Головний Отаман чекає від нащадків правди і справедливости.
