Щодо ситуації з публікацією The Kyiv Independent про Симона Петлюру. По факту маємо показовий кейс нестачі деколонізаційної та історичної компетентності в роботі з однією зі стратегічних для України тем. Теми, яку російська пропаганда фальсифікує та використовує проти нас уже понад століття, пише кандидатка історичних наук, завідувачка кафедри загальноосвітніх дисциплін Зіґмунд Фройд Університету Україна Тетяна Швидченко.
Атака на Петлюру була атакою на українську державність, бо він її уособлював. Через образ “антисеміта” та “погромника” москва десятиліттями розповідала Заходу, що український визвольний рух нібито “екстремістський”, а українська державність “небезпечна” й “неспроможна”.
У цьому магістральна проблема тексту. Він побудований навколо питання “чи був Петлюра антисемітом/погромником”. Будете ви це заперечувати, чи не будете, міф вже працює, ви всередині нього. Бо сама постановка питання створена імперською пропагандою як інструмент делегітимації українського визвольного руху ХХ століття. І це, до речі, одна з базових проблем так званої “об’єктивної” журналістики в роботі з колоніальними темами. Досі існує уявлення, що достатньо просто “дати факти”, “відобразити різні позиції” й погратися в академічну відстороненість. Це так не працює, бо факти не існують поза політичним чи історичним контекстом. Особливо коли йдеться про англомовне медіа у воюючій країні, яке працює з темами, що десятиліттями були об’єктом російських інформаційних спецоперацій проти України.Бо в результаті під виглядом складної розмови ретранслюється псевдоісторичний фейк, який давно став бородатим за ті десятиліття, що його використовують проти української суб’єктності.
І ще одне.
“Нам не треба замовчувати сторінки нашої історії, щоб надати їй цінності. І нам точно не треба “бальзамувати” лідерів і робити їх недоторканними для обговорення. Це шлях до несвободи”, — написала головна редакторка видання Olga Rudenko. Така реакція на критику показує ключове нерозуміння контекстів того наративу, з яким мала справу їхня журналістка, пишучи статтю. По суті, це позиція якраз із несвободи від російської імперської оптики, яку просто не видно без відповідної обізнаності. Щоб пройти цей шлях до заявленої свободи, потрібно вчитися бачити, означати, деконструювати подібні когнітивні пастки.
Цього можна було б уникнути, якби редакція запросила профільного дослідника теми. У нас є реальні фахівці тематики національно-визвольної боротьби 1917-1921 років, зокрема петлюрознавці. Чи важко їх знайти? Ні, вони здебільшого легко гугляться. Чи фахові вони? Абсолютно, це науковці, яких точно не можна звинуватити в порушенні академічної доброчесності. Тим паче, що після публікаціїї тексту вони самі почали писати, зокрема й під дописом пані Ольги, можна було б дослухатися до них. Проте ключові тези статті, що відтворюють наративи російського колоніального міфу про Симона Петлюру так і не поредагували.
Цей прецедент оголив системні проблеми нашої гуманітарної освіти. Імперська оптика досі відтворюється навіть у середовищах, які вважають себе критичними, прогресивними та об’єктивними.
