Одеса роками жила в режимі відкладеного зізнання ніби ще не настав час сказати, ким вона є. Місто навчилося жартувати швидше, ніж думати.І мовчати там, де треба називати речі своїми іменами. Ця стратегія здавалася безпечною. Вона дозволяла не робити вибору. Це ілюзорна безпека, пише український художник, письменник та сценарист, режисер Валерій Пузік.
Українська культура в Одесі ніколи нікуди не зникала і так само не з’явилася раптом. Вона була тут завжди в людях, у пам’яті, у мові, яку витісняли з публічного простору, у спробах говорити інакше. Українську культуру роками тримали на периферії, ніби це щось додаткове, не обов’язкове, факультативне. Натомість нам пропонували міф про «особливе місто», про культуру «поза політикою», про нейтральність як чесноту.
Я вважаю цей міф формою колоніальної інерції.
++
Після 1991 року незалежність не стала деколонізацією.
Ми отримали державу, але не наважилися формувати власну політику пам’яті, не задали напрям руху й дозволили імперській тіні й далі визначати, що вважається культурною нормою.
Одеса продовжила жити за інерцією з тими самими героями, тими самими репертуарами, тією самою мовною ієрархією.
Українська культура існувала тут не завдяки системі, а всупереч їй і її тримали/оберігали окремі люди, а не інституції.
Довгий час це влаштовувало майже всіх. Міф «одеськості» дозволяв уникати відповідальності, не визначатися, балансувати. Але балансування – це теж позиція. І сьогодні ми бачимо, до чого призводить відкладений вибір.
++
Повномасштабна війна зруйнувала останні ілюзії. Коли в місто летять російські ракети та дрони, говорити про культуру «поза політикою» наївність та самообман.
російський культурний вплив перестав бути абстракцією. Він став частиною агресії. Мова, пам’ять, символи – все опинилося в полі прямої відповідальності.
І тут стало очевидно: Одеса не готова. Не інтелектуально, а морально та інституційно.
Багато культурних установ виявилися застряглими в старій парадигмі. Страх конфлікту, звичка чекати дозволу, аргумент «не на часі» Все це повторюють, коли час не просто настав – він більше не залишає вибору.
Мене не цікавить деколонізація як формальна процедура.
Перейменування вулиць і демонтаж пам’ятників важливі, але це лише зовнішній шар.
Якщо ми не міняємо уявлення про норму, якщо не міняємо культурний канон, якщо не міняємо мовну ієрархію – ми просто переставляємо декорації.
Для мене деколонізація – це відмова від брехні. Від ідеї, що Одеса може існувати в якомусь «позаісторичному» режимі. Це повернення права говорити про південь України як про український простір, а не як про нейтральну територію між імперіями. Це чесна розмова про те, кого і чому витісняли, чий голос не вважали достатньо міським, достатньо сучасним, достатньо легітимним.
Мовне питання в Одесі – не про комфорт, а про відповідальність.
Російська тут довго виконувала роль мови публічної влади й професійної норми, тоді як українська залишалася мовою, яку щоразу доводилося виборювати.
Цю ієрархію не зруйнує час. Її зруйнує практика. Її зруйнує культура, яка бере на себе лідерство, а не чекає, поки «всі звикнуть».
Я не вірю в аргумент «давайте без тиску». Культура завжди формує норму. Питання лише в тому, яку.
++
Пам’ять Одеси – це ще одне поле битви. Міський простір переповнений імперськими й радянськими сенсами, які досі подаються як «просто історія». Але історії без позиції не існує. Є лише замаскована позиція мовчання.
Деколонізація пам’яті – це не стирання минулого, а його відповідальне прочитання. Це повернення української присутності з маргінесу в центр наративу.
Я бачу, що найживіші процеси сьогодні відбуваються не в офіційних інституціях. Вони відбуваються в незалежних ініціативах, у роботі митців, дослідників, військових і ветеранів. Вони працюють із травмою, з війною, з пам’яттю без декоративності. Вони створюють нову норму і це часто відбувається без ресурсів та підтримки.І саме тут відбувається головний конфлікт. Бо ці процеси досі не стали основою міської культурної політики. Вони існують поруч із системою, а не всередині неї.
Українська культура в Одесі досі виглядає як тимчасовий проєкт, як експеримент, який ще треба «перевірити».
++
Одеса – не виняток і не особливий випадок. Вона частина України, з усією складністю, травмами й відповідальністю. Бути українським містом не означає відмовитися від багатошаровості. Це означає перестати ховатися за нею. Перестати плутати іронію з позицією, а мовчання з мудрістю.
Йдеться не про звинувачення, а про вибір; про відповідальність нарешті назвати речі своїми іменами.
Українська культура в Одесі не потребує дозволу – вона потребує простору, голосу й системної підтримки.
І головне – вона потребує сміливості не зупинитися посеред шляху. Бо після цієї війни ми вже не матимемо права сказати, що «не знали» або «не на часі».
Після цієї війни мовчання більше не зможе ховатися за іронією. Вибір доведеться зробити і нести за нього відповідальність теж доведеться.
Після цієї війни виправдання закінчаться. Залишиться лише зроблений або не зроблений вибір.
