Не про Трампа (який, хай дурень дурнем, а сценарій громадянської війни, обіцяної Норманом Дейвісом, розпалює таки цілком політтехнологічно грамотно, конфігурація її всього за 2 дні вже проступила, склалася: федеральні ICE, трампова “опрічніна”, що з викликом демонструє посполитим свою абсолютно “по-російськи” відв’язану безкарність і свободу терору, – проти влади штату, де мери й губернатори – а до Міннеаполіса вже долучився мер Чикаґо, ймовірно далі буде, – кричать зараз Вашинґтонові те саме, що їхні виборці на вулицях: “Геть ICE!”, а Трамп із прісними знай підливають у цей вогонь олійки – якщо справді дійде до нової Civil War, а на те подобає, то події на нашій кульці рвонуть розгортатись із куди офігеннішою швидкістю, ніж досі, але хай про це якось іншим разом…), пише українська письменниця Оксана Забужко.
І не про путіна (який, чи сам, чи в особі своїх бояр, байдуже, врешті дочекався 4 роки омріюваного їхнім Генштабом “гєнєрала Мороза”, щоби спробувати таки вбомбити нас у кам’яний вік без тепла і світла, – виявляється, як сповістила Наталка Діденко, європейські синоптики віщували нам -25-30*, але трохи прорахувалися, аж так страшно не буде: ще 2 дні після нинішньої ночі потерпіти, благослови Боже наших комунальників, – і можна буде вважати, що головну свою “стратегічну зброю” проти нас песиголовці вже використали, і нічого вона їм не поможе…)
І ще багато дійств, важливих для людства і нас усіх, як його атомів, розгортається просто зараз на нашій бідолашній планетці, поки ми сидимо по своїх темних кухнях, вгорнувшись у ковдри й пуховики, і гріємо квартири “водяною банею” (в кого є вода і газ!). Але я, повторюю, не про це.
А думається мені, фейсбучику, про те, що головною СИМВОЛІЧНОЮ подією початку цього року, мабуть, слід буде вважати не дуже-то в нас і помічену втрату: 6 січня помер Бела Тар.
І не в тому річ, що – один із найвидатніших кінорежисерів свого покоління, відкривач нового напрямку в європейському артхаузному кіно і т.ін.речі, цікаві головно кіноманам… А в тому, що – разом із Ласло Краснагоркаї, який писав для нього сценарії (авжеж, тим самим Нобелівським лауреатом, чия “Меланхолія опору” недавно вийшла українською), його можна – точніше, їхній подивугідний 20-літній тандем можна – по праву назвати Поетами Апокаліпсису.
“Сатанинське танґо” (за романом Краснагоркаї), “Гармонії Веркмейстера” (екранізація якраз “Меланхолії опору”), мій улюблений “Туринський кінь” (за оригінальним сценарієм Краснагоркаї) – це все дистопії на теми кінця світу, стилістично. як і романи Краснагоркаї, заворожливо-тягучі, повільні (а куди спішити, коли світу і так вже не врятуєш?) і водночас якісь незбагненно, “міжрядково” іронічні (щойно дійшло: вони ж обоє ровесники нашого Подерв’янського, і Тар, і Краснагоркаї, це та сама іронія покоління “фіналу імперій”, де чотирьох вершників Апокаліпсису вже не впізнають, коли вони з’являються, – “А вєси їм нащо? – А сіно взвєшивать”(с), – так само і в Краснагоркаї в “Меланхолії опору” ніхто, крім міського дурника, не впізнає Князя, але ж і Князь, о Господи, – стид сказати, стид людям показати, що ж це за паралельна реальність, в якій виродок із цирку має владу руйнувати міста?..)
А ми якраз в цій реальності й живемо, от же в чім штука. Ми всі – герої Тара/Краснагоркаї: і трамп. і путін, і інші циркові виродки, число яких загрозливо масштабується (як сказав Лукашенко про Трампа: “Я такой жа самий!” – і цього разу. бігме, не збрехав), і пан голова, і пан поліціянт, і тік-токівські юрби на вулицях Міннеаполіса, що мов зійшли зі сторінок “Меланхолії опору”, і ми з дурником Валушкою (бо в глибині душі я таки Валушка, хоч і доводиться раз у раз бувати пані Естеровою)), – все це вже відбулося, написане й зняте – збулося, от у чім річ. Чотири вершники проїхали, їх не впізнали. Дурник Валушка нікого не зумів попередити.
(Якщо ви ще не читали “Меланхолію опору” – зараз саме час: навіть Крижаний Апокаліпсис за вікнами здасться вам уже-описаним, і від того, далебі, в чімсь невловно кумедним…)
Останній фільм Тара/Краснагоркаї, “Туринський кінь”, вийшов на екрани 2012 р., і після прем’єри Б.Тар оголосив, що більше фільмів не зніматиме. І слова дотримав. Він все правильно відчув: час на “поезію гинучого світу” вичерпувавсь, надходив час у такому світі виживати: серед реальних, не кіношних уже, руїн і темряви, після того, як міста справді розсиплються, каганці погаснуть, а криниці висохнуть. Прийде щось нове (“Треба їсти”, велить однорукий візник своїй занепалій духом дочці), – але то вже буде інше кіно, і інша має бути для нього література…
Ось чому, як на мене, ця смерть не старого ще (70-літнього) режисера – це справді, вибачте за тупий мем, “пішла епоха”. Пішла – лишивши нам, у книжках і фільмах, мову для проживання актуального хаосу (котрий здається тим нестерпнішим, чим гірше ми до нього підготовлені попередньою культурою). Воно все поруч, в зоні досяжности – ці книжки, ці фільми, які ми свого часу були пропустили (не конче з своєї вини!)… Ті, з якими легше чинити опір.
Або, як казав Бела Тар, коли йому дорікали “депресивною тематикою”, “я стараюсь робити такі фільми, щоб після сеансу людина хотіла жити – незалежно від того, що відбувалось на екрані”.
Так отож, пане Бело. Так отож…
Ми будемо старатися. Ми знаємо – “Треба їсти”(с).
Спочивайте з миром.
