Абсолютно зрозуміло, що журналісти не повинні експлуатувати страждання. Є ціле зведення правил які регулюють етичну подачу інформації про смерті (грубо кажучи, не показувати голих мертвих людей, упосліджених, тіла мертвих дітей, відірвані кінцівки в калюжі крові тощо тощо). І навіть ці правила не є істиною, бо все завжди залежить від окремої ситуації і контексту, пише директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк.
На жаль, зараз по фб несеться деякий тренд під назвою «якщо ви не забороняєте зображення мертвих тіл — ви негуманні». Боюся, проблема набагато складніша, ніж персональне горе. Ми маємо справу з воєнними злочинами, які потребують фіксації і суспільного осмислення. Правду про звірства потрібно не лише знати, але й бачити. Інакше — це заперечення злочину.
(додам дисклеймер — я звісно говорю про фіксацію з урахуванням існуючих норм етики воєнного репортажу)Боюся, що замовчування та візуальна цензура смерті — це якась така наша короткострокова форма психологічного захисту від війни. Яка, у довгостроковій перспективі, якщо ми створимо прям стерильний інформаційний простір виходячи з примата права на приватність, буде сприяти витісненню, табуюванню теми війни, деперсоналізації жертв. І, як наслідок, сприятиме колективній амнезії. Що своєю чергою вже буде загрозою нацбезпеці.
Я зараз напишу таку крамольну може річ для деяких лідерів руху за витіснення горя з інформпростору – я вважаю важливим те, що люди репостять фото з наслідками обстрілів росіян. Те, що люди репостили фото розстрілу Мацієвського було важливим.
По-перше, тому що громадяни отримують інформацію переважно із соцмереж, це реалії нашого життя. І ці репости є одним із основних каналів інформування суспільства про те, що росія ось так вбиває беззбройних військовополонених. Це річ, яка в тому числі гуртує нас в протистоянні злочинам росіян.
По-друге, репости це форма переживання травми в тому числі. Впевнена що люди, які репостять – плачуть і співчувають, а не роблять це, щоб насміятися. Наскільки я пам’ятаю, травмотерапія починається не з уникнення болю, а з визнання і проживання. Такі репости — це, можливо, інструмент нашого колективного зцілення, а не повторна травматизація чи неповага до.
Про документування — бачила що нарід писав по фб що журналісти не документують. Насправді ті, хто документує, спираються в тому числі на матеріали журналістів. Зображення, зняті незалежними журналістами (а не державними структурами) мають дуже високу доказову цінність. Також є досвід країн, що пройшли через геноциди, тоталітарні режими до нас – Руанда, Німеччина. Там візуальних архів трагедій був дуже важливим і сприяв суспільному переосмисленню.
Про законодавство. Та нема там чорно білого рішення, про яке раптом всі забули, а хтось один вчитався і нагадав) Приватність — важливе право. Але в умовах війни, коли йдеться про масові вбивства, зруйновані цивільні об’єкти, тіла на вулицях — ми не можемо захищати приватність так, щоб це перекреслювало суспільний інтерес.
Тому треба розумний компроміс між приватністю і суспільним інтересом — який, нагадую, базується на вже існуючих етичних стандартах, і який все одно неможливо дуже чітко зафіксувати бо все завжди залежить від ситуації. Етична публікація – це публікація з контекстом, попередженням в заголовку, за потреби з блюром або без впізнаваних рис особи, з дотриманням людської гідності.
І наостанок. В кожній професії є порушники. В кожнісінькій є ті, хто перегибає чи помиляється. Що не означає що всю професію треба викинути на смітник, що всі журіки — шакали-повії, ушльопки, сутенери і як їх тільки не називали за ці два дні. Профспільнота свідомо засуджує ці два фото які всіх тригернули (нагадаю – голий огрядний чоловік, можливо мертвий \\ оголені поранені груди жінки в швидкій). В обох випадках йшлося про людську гідність, і це дійсно було порушенням. Але ці два порушення в жодному разі не є виправданням для закликів про тотальну заборону.
Табу на публікацію зображень наслідків воєнних злочинів — це пряма дорога до замовчування.
А отже — до безкарності росії.
