Російські агенти в західних ЗМІ

FacebookMessengerTwitterLinkedInTelegramPinterestPocket
Read in Google News!

Викриття журналіста німецького журналу Der Spiegel Клааса Релотіуса, який фальсифікував матеріали для своїх статей, стало справжнім потрясінням і підняло питання щодо наявності ефективних інструментів контролю дезінформації в медіа-спільноті, пише координатор Громадянського руху “Спільна Справа” Олександр Данилюк для intpolicydigest.org.

Справа Релотіуса вражає. Протягом багатьох років йому вдавалося не тільки обдурювати своїх читачів і колег, а й поширювати брехню та вигадки. Він зробив блискучу кар’єру і досяг високого ступеня професійного визнання. Лауреат премії Європейської преси 2017 року, премії CNN 2014 року, премії “Німецький репортер” у 2013, 2015, 2016, 2018 роках, Релотіус визнав, що принаймні 14 його матеріалів були вигаданими. Деякі з них також були номіновані та отримали нагороди.

Примітно, що навіть після викриття Релотіуса керівництво Der Spiegel деякий час підтримувало його, заявлявши, що журналіст став жертвою наклепу, і тільки після появи незаперечних доказів було змушене визнати обман. У грудні 2018 року Релотіус був звільнений з Der Spiegel, а його численні журналістські нагороди були відкликані.

Скандал перетворився на геополітичний після того, як посол США в Німеччині Річард Гренелл у відкритому листі звинуватив Der Spiegel у “антиамериканізмі” та фактичній підтримці Релотіуса у вигадуванні негативних історій про Сполучені Штати. Гренелл також закликав до незалежного розслідування порушення журналістських стандартів редакційної колегії Der Spiegel, яка не проводила перевірки фактів, що містяться в статтях Релотіуса та інших журналістів. У своїй відповіді головний редактор журналу визнав порушення стандартів, але заперечував наявність у редакції антиамериканського упередження.

Der Spiegel і раніше потрапляв в епіцентр політичних скандалів, але сьогодні про це вже всі забули. На початку 1960-х років журнал опублікував серію розслідувань журналіста Конрада Алерса, який жорстоко критикував і звинувачував тодішнього німецького міністра оборони Франца Йозефа Штрауса, який також був головою партії Християнсько-соціальний союз, ключової німецької правоцентристської партії, в непрофесіоналізмі та корупції. Пік конфронтації припав на жовтень 1962 року після публікації журналу про те, що Міністерство оборони, за даними Федеративної Республіки Німеччина, нібито було непідготовлене до радянської агресії. Наслідки скандалу, відомого як Spiegel-Affäre, призвели до реформування парламентської коаліції та відставки Штрауса.

За словами офіцера зовнішньої розвідки СРСР Іллі Джирквелова, що втік на Захід, конфлікт між Штраусом і Der Spiegel був частиною радянської спеціальної операції, метою якої була дискредитація Штрауса, який мав високі шанси стати наступним канцлером ФРН. Невідомо про наявність будь-яких формальних взаємин між Конрадом Алерсом і радянськими спецслужбами, однак він явно мав власну політичну зацікавленість у скандалі, оскільки був активістом опозиційної Соціал-демократичної партії. Після приходу до влади соціал-демократів він спочатку очолив прес-службу канцлера Віллі Брандта, а потім став Державним секретарем преси та інформації.

І ця історія не була винятком. СРСР послідовно шукав можливості проникнення в західні ЗМІ, які були гостро необхідні для проведення ефективних операцій впливу в рамках так званих “активних заходів”. У КДБ навіть мав спеціальний відділ, який займався вербуванням та інфільтрацією власних агентів у ЗМІ, створеними на Заході російськими і радянськими іммігрантами. Однак головним пріоритетом радянських спецслужб, за словами екс-керівника зовнішньої розвідки КДБ генерала Олега Калугіна, була інфільтрація власної агентури в американське “Радіо Свобода”.

Кількість тільки розкритих радянських агентів серед журналістів “Радіо Свобода” свідчить про промислові масштаби цієї інфільтрації. Найбільш успішним з розкритих був агент КДБ Олег Туманов, який до 1986 року працював головним редактором Російської служби “Радіо Свобода” і мав безпосередній вплив не тільки на редакційну, а й на кадрову політику служби. Протягом восьми років він відповідав за призначення кожного співробітника російської служби радіо. На радянські спецслужби також працювала його дружина Ольга Туманова, колишня журналістка британського BBC, яка пізніше стала викладачем російської мови в американській розвідшколі в Європі.

Примітно, що Олег Туманов, як і інший радянський агент Юрій Марін, який також був співробітником “Радіо Свобода” не були викриті американською контррозвідкою, про їхню співпрацю з КДБ стало відомо тільки після їхньої втечі в СРСР.

Для інфільтрації в інші підрозділи “Радіо Свобода” використовували співробітників спецслужб й інших країн-членів Варшавського блоку. Серед відомих радянських агентів на радіо можна відзначити Анджея Чеховича, Павела Менаржіка і Христана Христова, які працювали на радянську розвідку Польщі, Чехословаччини і Болгарії відповідно. Після повернення в країни радянського блоку їхні свідчення про шпигунську і маніпулятивну природу діяльності “Радіо Свобода” стали основою широкої міжнародної кампанії з дискредитації радіо.

Незважаючи на популярну в 90-х роках думку, що з розвалом СРСР практика засилання агентури на “Радіо Свобода” і в інші західні ЗМІ завершилася, російські спецслужби не тільки не відкликали вже наявну агентуру, але з високою ймовірністю продовжували її нарощувати. Цьому також сприяло ослаблення уваги західних контррозвідок, які й у роки “холодної війни”, як ми бачимо, були не надто успішними у виявленні радянської агентури у власних медіа.

Було багато скандалів, пов’язаних з раптовою зміною цінностей журналістами західних медіа в колишніх радянських країнах. Наприклад, екс-керівник київського бюро “Радіо Свобода” Анна Герман після довгих років роботи в демократичних західних ЗМІ 2004 року несподівано приєдналася до команди авторитарного проросійського політика Віктора Януковича, де швидко стала однією з лідерок.

Ще один приклад стосується російського журналіста Андрія Бабицького, який працював у “Радіо Свобода” з 1989 року, а з 2009 року став редактором “Эхо Кавказа” (російськомовного проекту “Радіо Свобода”, який транслювався в Грузії). “Эхо Кавказа” практично відразу стало об’єктом гострої критики за використання російських наративів у оцінці грузино-осетинського і грузино-абхазького конфліктів, а також російської агресії проти Грузії 2008 року.

Незважаючи на це Андрій Бабицький продовжував працювати і був звільнений з “Радіо Свобода” лише в 2014 році, після публічної підтримки російської агресії проти України. Після звільнення Бабицький допомагав створювати телеканал на території окупованого росією Донбасу, а потім почав працювати на відомому російському пропагандистському каналі LIFE.

Звичайно, всі ці випадки можна розглядати як збіги обставин. Однак у контексті гібридної війни, коли респектабельні західні ЗМІ настільки критично важливі для формування громадської думки, інфільтрацією в ЗМІ, вербуванням журналістів, редакторів та видавців не можна нехтувати.

В центрі уваги сьогодні повинно стати не порушення стандартів журналістики Клаасом Релотіусом, а його мотивація це робити, а також мотивація членів журі різних журналістських нагород високо оцінювати його “фальшиві новини”. До складу журі таких нагород зазвичай входять почесні та відомі журналісти. Але і Релотіуса вважали таким, поки його не викрили.

Читай у Google News!