Продовжується сумна історія зі спробою України провести свого кандидата в судді Міжнародного кримінального суду в Гаазі. В квітні ми вже створили прецедент, подавши заявку кандидата від України після спливу дедлайну, який згодом було продовжено через брак другого кандидату від регіону Азія-Тихий океан. Раніше так ніхто не робив: всі заявки як правило подаються вчасно, а додаткові поступають лише від того регіону, в якому бракує мінімального числа кандидатів. Або (частіше) не поступають, і тоді прийом заявок після трьох продовжень закривається остаточно. Я брав участь в конкурсі і розповідав про це тут в березні-квітні. Про це пише адвокат Ілля Новіков.
Україна цього року взагалі не мала висувати свого кандидата: квоти суддів на Східну Європу нема, регіональні вакансії звільняться лише в 2030 році. Але в нас війна, ми щойно ратифікували Римський статут попри стурбованість наших військових, що їх тепер тягатимуть ще й в Гаагу. В Офісі Президента вирішили, що варто спробувати отримати свого суддю поза чергою. Тільки вирішили це запізно: указ про конкурс з’явився в кінці лютого, а первинний дедлайн заявок від країн спливав 29 березня. Інші країни на той час свої внутрішні процедури відбору кандидатів вже провели, а Україна ще не розпочала. В результаті лише на початку квітня комісія оголосила, що основним кандидатом від України буде суддя Великої Палати Верховного Суду Лев Кишакевич, а резервним – професорка міжнародного права Оксана Сенаторова. Ця ідея з резервним кандидатом насправді має сенс, але лише якщо ваш національний конкурс завершується за місяці до загального міжнародного дедлайну. Тоді, якщо в основного кандидата виникнуть проблеми, заміна ще буде можливою. В нашій історії цей елемент з самого початку був чисто декоративним. Ніхто ж не думав, що щось може піти не так.
І от вчора надійшла доповідь Комітету по номінаціям. Кандидат від України, єдиний з 14 кандидатів на 6 суддівських посад цього року був визнаний таким, що не відповідає вимогам до судді через недостатній рівень володіння англійською мовою. Комітет проводить співбесіди з кандидатами, яких висунули країни-члени МКС, і оцінює кожного одною з 4 можливих оцінок: highly qualified, well qualified, formally qualified або not qualified. Отримати оцінку highly qualified вкрай трудно, як правило це вимагає сумісництва наукового, практичного і політичного досвіду. Більшість кандидатів отримують оцінки well qualified або formally qualified. Жодна з них не є перешкодою для дальшої участі в виборах, і бувало, що кандидати з оцінкою formally qualified ставали суддями. Оцінка not qualified також не є перешкодою, бо висновок комітету має рекомендаційний характер. А може і є. Ніхто насправді не знає, бо такого ще ніколи не було. Асамблеї країн-учасниць Римського статуту просто ще не доводилося голосувати за кандидата з негативною оцінкою. Хто зна, може й проголосує, хоча не дуже віриться.
Відтак, ми і тут створили прецедент. До України ніхто не висував в судді МКС кандидата, який не володіє вільно англійською або французькою, і ніхто з кандидатів ніколи не отримував оцінку not qualified. Раніше, до впровадження системи чотирьох оцінок, Комітет два чи три рази висловлював сумніви щодо релевантності досвіду кандидата – як в випадку судді Конституційного суду Литви, яка мала беззаперечну експертизу в правах людини, але не працювала достатньо саме з міжнародним кримінальним правом. Але ні до кого не було питань саме через мову.
Взагалі мовне питання в МКС ніколи не було гострим. Більшість тих, хто працює там постійно, володіє в різних пропорціях і англійською і французькою. Серед нас, адвокатів МКС, окремою елітною касту є група з Квебеку – вони не тільки білінгви від народження, але ще й працюють у себе вдома в системі права, яка так саме як і Римський статут об’єднує риси Common law та Roman Law, що для багатьох інших є проблемою. Хоча для абсолютної більшості англійська є основною робочою мовою, французька досі не здає позиції, бо багато справ, які розглядає суд, стосуються воєнних злочинів в франкомовних країнах Африки. На вимову взагалі ніхто не звертає уваги, аби були зрозумілі слова. Чинний Президент МКС суддя з Японії Томоко Акане, наприклад, говорить з сильним акцентом – і це ні в кого не викликає питань. Підозрюю, що найбільші труднощі виникають як раз в юристів з Великої Британії, бо всі інші навколо них розмовляють сучасною вавилонською англійською, а не правильною королівською. Коротко кажучи – мовний поріг насправді не є надто високим. Я не знаю, як сталося, що суддя Кишакевич не зміг його подолати. Але я йому зараз щиро співчуваю, і не думаю, що він один несе всю відповідальність за провал.
В юридичних колах скандал вже викликав питання: як перевірялись мовні навички кандидатів а і чому переможцем конкурсу визнано людину, яка згодом не змогла пройти співбесіду?
Можу описати як воно виглядало для мене. За умовами конкурсу, кандидат мав або надати разом з заявкою сертифікат про володіння мовою на рівні C1-C2, або здати онлайн-іспит у Центрі мовної підготовки Дипломатичної академії імені Геннадія Удовенка при МЗС України. В мене сертифікату напоготові не було, я за два тижні між оголошенням конкурсу і дедлайном для заявок ледь встиг зібрати всі інші документи поки був в відрядженні. Мотиваційний лист від руки і автобіографію я писав в барі на паромі Мальме-Свіноусьце (вимбачте за нерівний почерк), а мовний іспит складав з мотеля в Замосьце. Іспит не був складним: його приймали дві викладачки, наскільки я зрозумів, вони не були юристками. Була розмова хвилин на 15, потім мені дали перекласти короткі тексти з англійської на українську і навпаки. Пару разів я помилився і переплутав терміни, але це не вплинуло на результат: і я і всі інші, хто складав того дня іспит, його пройшли. Взагалі, жоден учасник конкурсу не відсіявся через недостатнє володіння мовою – нас як було 13 перед іспитом, так і залишилося 13 перед співбесідою.
На співбесіді з конкурсною комісією, яка починалася і закінчувалася українською був блок хвилин на 10 з двох чи трьох питань по Римському статуту і практиці МКС, на які мене попросили відповісти англійською. Я відповів, зауважень комісія мені не висловила.
Може зауваження були зазначені в протоколі, але я щось не перевіряв – на конкурс я заявився через чутки, що безальтернативним кандидатом нібито хочуть провести колишнього генпрокурора а нині посла в Нідерландах Андрія Костіна – що було б абсолютно неприйнятне. Після публікації заявок виявилося, що Костін не заявився, зате заявилася колишня генпрокурорка а нині посол в Швейцарії Ірина Венедиктова, що виходило на те саме. Коли переможцем оголошено Кишакевича, я втратив інтерес до ситуації. Хоча сам я вважав кращім варіантом Сенаторову, про що й сказав прямо комісії, але проти Кишакевича я нічого не мав, і взагалі ніколи його не бачив. Суддя верховного суду країни – досить типове резюме для кандидата до суддів МКС, такий вибір України не виглядає дивним, хоча сама процедура конкурсу й була максимально хаотичною. Так, наша заявка була скомпрометована пропуском дедлайну без поважних причин, і в нас нема регіональної квоти на вибори 2026 року. Але якби Офіс Президента, МЗС, і хто там ще відповідає за цей напрямок з квітня щільно працювали з нашим кандидатом, тренували його до співбесіди з комітетом і паралельно здобували для нього голоси асамблеї – може в нас і був би шанс.
До вчорашнього дня я сподівався, що таке і є, бо коли наша апеляційна скарга в справі про скасування санкцій проти Петра Порошенка зайшла на Велику Палату, суддя Кишакевич в протоколі авторозподілу значився «у відрядженні». «Напевно він як раз зараз готується до виборів» – подумав я тоді – «Добре».
Виявляється, що нічого цього не було. Або судді Кишакевичу ніхто не допомагав готуватися, і його фактично кинули в самостійне плавання, якби державі це все не було потрібне – або той, хто відповідав за його підготовку, повністю провалив завдання. Бо якщо кандидат об’єктивно не готовий до співбесіди з комітетом, і треба зніматися щоб уникнути скандалу, оцінити це має не він сам, а сторонній спостерігач. І рішення мало прийматися державою виходячи з державних інтересів. Кожному з нас буває складно визнати власну професійну поразку, в нас є свої амбіції, ми можемо сподіватися, що нам пощастить. Ми можемо захворіти і бути не в найкращій формі в найгірший можливий момент. Саме для цього над такими проектами як номінація судді працюють команди. Тут ніякої команди не було.
В залишку ситуація така, що ми скоріш за все втратили не лише шанс отримати з наступного року суддю МКС, який був би голосом українського суспільства в суді в дуже відповідальний період війни. Ймовірно, що тінь цього провалу ляже і на нашу наступну номінацію в 2029, яка мала більше шансів через відкриття регіональної квоти для Східної Європи
