НА СМЕРТЬ РАТКО МЛАДИЧА, АБО ЯК НАМ ЗРУЙНУВАТИ КАрфАҐЕН. Північноболотяні знову бомблять нам склади – книжкові й продуктові: триває та сама п’єса – “прінуждєніє к Булґакову” (див. лінк на мій старий про це допис) і ставка на “новий Голодомор” (no comments!). Є щось глибоко символічне в тому, що заклик бомбити наші міста, доки ми не вийдем назустріч їхнім військам “с поднятимі лапкамі”(с), нарешті відкрито озвучив уголос (бо ж досі вони на внутрішню аудиторію запевняли, наче “мирняк” не бомблять!) їхній “думний дяк” із прізвищем Толстой. Іронія історії, казав Геґель. Про це пише українська письменниця Оксана Забужко.
До речі, щиро раджу всім, кому трапиться бути у Львові, подивитись у 1-му ТЮЗі “Бояриню” за Лесею Українкою (нам якраз пощастило її застати в дні німецько-українського “Мосту”), – неймовірно суголосно ця драма “ухилянтів XVII ст.” зазвучала дневі сьогоднішньому, і навіть чорно-біла сценографія (сама ЛУ скаржилася своїм бета-рідерам, що п’єса вийшла “чорно-білою”) як із нашої війни писана. І думні дяки ті самі, і наші “холопи Стьопки” теж. “Очєнь своєврємєнная” штука (тільки, як виберетесь, попередньо перечитайте п’єсу, бо в нашої акторської молоді робота з текстом традиційно найслабше місце, а в ЛУ важить таки кожне слово!).
А мене. несподівано, зачепила зовсім інша смерть – і зовсім інший жаль: вчора в Гаазі сконав у тюрмі Ратко Младич – “сербський Шойгу”, воєнний злочинець, відповідальний, серед іншого, за геноцид у Сребрениці (і в сусідній Жепі було б те саме, але там йому протистояли не перелякані нідерландці, а наші хлопці, і полковник Верхогляд зміг урятувати населення від різанини, – для тих, хто не в темі, повторю свій поза-позаторішній про це допис).
І от що мені подумалось. Цього покидька впіймали щойно в 2011-му, суд тягся ледь не шість років, здох він ситим і доглянутим, у нідерландській тюрмі, на 84-му році життя… Чи справді я хочу для путіна, шойгу, лаврова, толстого, ім’я ж їм легіон – аналогічного “балканському” суду в Гаазі?..
Люби, Боже, правду – ні. Я хочу їм прилюдної страти з трансляцією в прямому ефірі по всіх широтах, як футбольного мондіалю. Наочно, крупним планом, щоб до кожного найзавалящішого “путінферштеєра” дійшло і вкарбувалося в гіпоталамус, без переговорів і компромісів: людоїдство на цій планеті ЗАБОРОНЕНЕ. Крупний шрифт, червона кнопка. Не до обговорення.
(Я розумію, що зло з життя країн і соціумів таким робом не викоріниш, і взагалі його не викоріниш, воно між нас від часу Адама і Єви, – мені йдеться тільки про те, що всі попередні міжнародні ресурси його правового контролю вже вичерпали себе, ми шкребем по денцю, і я не знаю, чи дасться з тих вишкребків спекти ще якогось Колобка…)
Я хочу суду над росією (Московією) як принципом урядування і суспільної організації – як “рускімміром”, а не його рендомно наловленими воєнними злочинцями, які потім до дев’ятого десятка читатимуть у тюрмі свіжу пресу й гратимуть у м’яча (Славенка Дракуліч описала їхній побут у “Вони б і мухи не скривдили”, лінк на книжку теж дам у коменті). Одне слово – хочу цивілізаційної безповоротности тоталітаризму, під якою б то не було личиною.
Я забагато хочу, я знаю.)) Але майбутнє будується – з наших бажань. (Скворода казав: “бери вершину, матимеш середину”). В кінцевому підсумку, тільки максималістські бажання себе виправдовують.
Наша Перемога (невідворотність якої вже й ворог починає усвідомлювати, тому й казиться) – це все ще “середина”. Щоб вона була повною і ґарантованою, нам усім потрібен – безпечніший світ.
Тож не біймось бути максималістами.
Carthago delenda est.
