Десь днів із 10-12 тому раптом завірусився (на додаткових кілька тис. поширень!) мій позаторішній (!) допис про Сребреніцу і Жепу – про те, як голландські миротворці ганебно облажалися в першій, а українські – врятували другу. І тільки сьогодні мені підказали, в чому справа: 25 липня було 30-ліття взяття Жепи сербською армією, що воно ж і річниця врятування міста зусиллями українського континґенту, – і сммники ЗСУ, спасибі їм, цю річницю відзначили, не пропустили, пише українська письменниця Оксана Забужко.
І от не вмію передати, як мене це зворушило! Я ж чудово пам’ятаю, як ще позаторік купа малоросів на той мій допис кривилась і улюлюкала – не тому, що “це Забужко написала, а ми її не любимо”, а значно гірше – за логікою “що може бути доброго з Назарету?” (тобто з України) – як це українці могли в чомусь виявитись ліпшими од голландців, од тих, хто в НАТО (куди нас не беруть, бо в нас Зеленський і корупція, ясне ж діло)??
Найвищою можливою ціною в історії – кров’ю найкращих синів і дочок нашого народу, – ми змиваємо з себе ганебне тавро меншовартости, нашу вроджену “травму Голодомору” – і, крок за кроком, вчимося цінувати себе. Поки що – наше славне військо, його власну, питому традицію, без якої нема ні Армії, ні Держави: вчимося бачити й розуміти, звідки вона, по-літописному кажучи, “єсть пішла” і на чім стоїть. (Ніби, кажуть, навіть фото полковника Верхогляда в Боснії, вічна йому пам’ять, десь у мережі ширилося, але я не знайшла).
Якби мене хто спитав – я б ще й окремо історію українців у совєцькій армії замовила написати – час, напр., вернути собі в пантеон військових героїв нашого земляка, слобожанина генерала Шапошникова, який, отримавши в 1962 р. під час повстання в Новочеркаську наказ від Хрущова пустити на демонстрантів танки, відповів: “Таваріщ главнокомандующій, я нє віжу протівніка”, – ним ТЕЖ, як і тавричанином Петром Григоренком, ми мали б пишатися, ці шляхетні діти вимореної селянської України якимсь дивом пронесли крізь жах сталінщини й ДСВ ще засадничо “нерадянську”, читай – НЕРОСІЙСЬКУ, традицію козацької magnificencia, загасаючу ниточку – на кінець СРСР її вже не зосталось, ні в Вільнюсі, ні в Тбілісі не було кому спинити вбивство армією цивільних, – але на СВОЮ армію нам її ще стало, якраз вчасно, щоб підхопити – і тепер четвертий рік нагинати, все нижче й нижче, “другу армію світу” і її імперію – доки нарешті не лусне…)
І – за збігом – сьогодні ж стрічка принесла потвердження (з Польщі, див. фото) мого позаторішнього твердження (на багатому досвіді особистих спостережень 2022-го року уґрунтованого), що в численних європейських “прогнозах з 24.02.2022, “за скільки годин упаде Київ”, було немало й чисто фройдівської проєкції – розрахунку, скільки могла б протистояти російському вторгненню їхня власна (кожного зосібна) країна без колективної оборони”. Не те щоб я на всі 100% підписувалась під цим криком польського болю – як на мій аутсайдерський погляд, в польських антиукраїнських настроях першу скрипку грають усе-таки російські гроші, другу – незагоджені й дуже глибокі “імперські комплекси”, і щойно аж потім – “агресія проти когось, кого є підстави вважати ліпшим од себе”(с), – але збіг показовий, як вчасно подана до розмови репліка за одним великим (нашим спільним, атож!) “європейським столом”…
Тож думаймо, українці. І шануймося – бо таки ми того варті.
