Тяжко вигравати війну без попередньої деокупації медій. Ох як тяжко – Забужко

ПИШЕМО РАЗОМ? Сьогодні нарешті втратила терпець (не те щоб у мене його взагалі було багато!) – і накричала на 18-те (прописом: вісімнадцяте) з черги укрЗМІ, яке дзвонило просити інтерв’ю “з приводу радіодиктанту”, пише українська письменниця Оксана Забужко.

– Що?! – гримала в трубку, як ціла ППО зразу. – Що ЩЕ ви сподіваєтесь від мене почути, крім того, що я вже два (ДВА!) рази розповіла Суспільному? Маємо новину – “Забужко написала текст на 200 слів” – і всі біжимо дзвонити до Забужко, щоб вона нам сказала ще 400 слів про те, як писала тих 200? Навіщо?! А головне – невже вам самим від того не нудно? Та, холера, скористайтеся з нагоди й зробіть щось із цією темою, покопайте її вшир і вглиб – запросіть мовознавців, запросіть переможців минулих років, поговоріть про те, чому це важливо для дорослих людей – періодично тестувати рівень своєї письменности, чому рідну мову культурна людина має вчити все життя, чому це важливо для українців, особливо під час війни!.. – і, вже поклавши трубку, продовжувала далі клекотіти в ноосферу:

– Шевельова поріжте на цитати й зачитайте, щоб люди розуміли, що “мова об’єднує” – це не просто слова: що “ліквідатори України” можуть скільки завгодно в трубочку скручуватись, доводячи, ніби “на цій території” завжди жили казна-хто, аби тільки не українці, і “глобалізатори” Пінчук-з-Мостовою можуть “не шарєясь” підписувати на розділ про мову Давньої Руси Богу-духа-винного політолога з Познаня, бо по-їхньому “какаяразніца”, – але є така грубо-намацальна штука, як історична фонологія та її лінґвістичні атласи, і хоч скільки за те розстріляно було свого часу мовознавців, а факти таки на столі, кушайтє-нє-обляпайтєсь: з VI ст. н.е. починаючи, можна стверджувати напевно, що НА ВСІЙ ТЕРИТОРІЇ ВІД СЯНУ ДО ДОНУ АВТОХТОННЕ НАСЕЛЕННЯ РОЗМОВЛЯЛО МОВОЮ ЗІ СПЕЦИФІЧНИМИ ОЗНАКАМИ УКРАЇНСЬКОЇ, крапка.

І вдавіться вашими державами й коронами (ну так, остання “своя” династія обірвалася в 1340 р., ну й пофіґ), обламайте свої вчені зуби об етногенези часів Геродота й трипільські горщики-“близнята” – а мова, сцуко, невловима й зникома (здавалось би!), і водночас необорна й матеріальна як скеля, височіє над усіма бурями історії, і нічого ви з тим не вдієте, хоч і ще десяток меморіальних дощок великому лінґвісту розтітуште: в межах відомого нам історичного часу ЦЯ ТЕРИТОРІЯ ЗАВЖДИ БУЛА МОНОМОВНОЮ (“пра/прото/україномовною”).

Поможи, Господи, рабУ ТвоЕМУ ПетрОВИ, а ВОРОГІВ ТРЯСЦЕЮ ОТОЧИ. Писати диктант національної єдности – це, між іншим, підписуватися на єдність і з тим чуваком, який 1000 рр. тому це в Софії на свіжому тиньку був надряпав. І хто, спитати б, це все має з радій-телевізій чесній громаді нагадувати – Забужко, якій дадуть 5 хв і всоте спитають про текст на 200 слів? А “кто же в лавкє остался”?..

Тяжко вигравати війну без попередньої деокупації медій. Ох як тяжко. Тим більшою буде наша заслуга, коли ми її таки виграєм.