The Economist: Хвиля продемократичних протестів і виборів охоплює схід Європи
Read in Google News! 
Європа готується відзначити 30 років з часів падіння комунізму. 19 серпня Ангела Меркель відправиться в Шопрон. З Віктором Орбаном, авторитарним прем’єр-міністром Угорщини, вона відзначить річницю мирного протесту на кордоні між Угорщиною та Австрією, який вбив перший клин у Залізну завісу. Але подія буде гротескною: канцлер Німеччини святкуватиме відродження демократії разом із лідером, який систематично руйнує демократичні інститути у своїй країні, пише The Economist.
І це, безсумнівно, стане причиною хвилі коментарів про пусті обіцянки 1989 року. Можна очікувати сумних паралелей щодо поділу Європу на схід і захід та сардонічних прогнозів про передбачуваний “кінець історії”.
Картинка з Шопрона не буде, однак, справедливо описувати Східну і Центральну Європу. Демократія і ліберальні цінності, безсумнівно, відчувають суттєвий тиск в регіоні. The Economist Intelligence Unit з 2006 року фіксує тут темпи скорочення демократії, яких немає в жодній частині світу. Однак, було і кілька проблисків надії за останні кілька місяців.
Прелюдією до цього “східноєвропейського літа” стала перемога Зузани Чапутової на виборах президента Словаччини. До того вона була ліберальною активісткою й боролася з корупцією. Вона відстоювала незалежність судів у своїй країні й публічно засуджувала поведінку Орбана в сусідній Угорщині. У квітні президентські вибори в Північній Македонії закінчилися перемогою соціал-демократів і поразкою націоналістів. Це дало змогу країні нарешті вирішити стару суперечку з Грецією щодо назви країни та прокласти шлях до членства в Євросоюзі. А в травні в Литві й Латвії на президентських виборах перемогли помірковані проєвропейські кандидати.
У квітні вибори мера Стамбулу привели до влади в найбільшому місті Туреччини політичного опонента Реджепа Таїпа Ердогана. Це стало свідченням того, що хватка автократичного турецького президента слабшає. У Чехії пройшли найбільші протести з часів падіння комунізму. Близько 250 тисяч людей вийшли на вулиці Праги після того, як прем’єр-міністра країни Андрея Бабіша звинуватили у шахрайстві, який назначив міністром юстиції свого друга.
Протести також проходили і в Молдові, де “антиолігархічна” коаліція повалила режим Володимира Плахотнюка. В Грузії люди на вулицях виступили проти російської окупації частини країни. В липні румуни й болгари теж влаштувати акції протесту: перші – проти поліцейської некомпетентності, а другі – проти кумівства у судовій системі. В Україні парламентські вибори закінчилися формуванням першої однопартійної більшості з часів повалення комунізму. Президентом став колишній комедіант Володимир Зеленський, який пообіцяв приборкати корупцію й закріпити курс на Захід.
Сьогодні в центрі уваги – москва. 27 липня близько 20 тисяч людей вийшли на вулиці. І це найбільша така акція з 2012 року. Рейтинг Володимира путіна падає разом зі скороченням реальних зарплат. Спалах патріотизму, який спостерігався після російської окупації Криму, згас. А москвичі наближаються до виборів, у яких всім небажаним для влади кандидатам заборонено балотуватися. Ще один протест третього серпня теж зібрав тисячі людей на вулицях, попри масові побиття та ув’язнення.
Але це не 1989 рік. Протести й результати виборів стосуються здебільшого місцевих проблем. Хоча у них є й спільні фактори: проєвропейський ухил і велика кількість молодих учасників. У Польщі вибори 13 жовтня, швидше за все, стануть тріумфом правлячих популістів. Орбан нікуди не подінеться. Бабіш досі користується високою підтримкою, про що свідчать опитування. Тим часом в Україні не відомо, чи зможе Зеленський покінчити з олігархічним минулим країни. В росії й Туреччині зміни, швидше за все, відбудуться лише в межах правлячих партій. Але цьогорічне літо доводить, що західноєвропейські кліше про Східну Європу помилкові. Держави, які постраждали від комунізму, не такі вже й нездатні породжувати сильне громадянське суспільство. Слов’яни й тюрки не мають так званої внутрішньої “азіатської” схильності до авторитарних режимів. Ніщо не вічне. Історія триває.
Східноєвропейські ліберальні марші й виборці заслуговують більшої підтримки від західної частини континенту. В той час, як у Москві на вулицях б’ють людей, а Україна й Грузія відчайдушно борються за незалежність, Німеччина захищає не необхідний російський газопровід “Північний потік-2”, пов’язаний з геополітичними й фінансовими інтересами Кремля. Тим часом, Ангела Меркель й Еммануель Макрон охолоджують надії Північної Македонії на приєднання до ЄС.
ЄС витрачає надто велику частину свого бюджету на хибні пріоритети, такі як субсидії фермерам. При цьому він не достатньо підтримує незалежні ЗМІ й громадські організації. Голоса незгодних в Чехії, Румунії й Туреччині не отримують достатньої уваги від західноєвропейських політиків і журналістів. І це потрібно змінити. Твердження, що Східна Європа – це Орбани, Ердогани та путіни є несправедливим. Цьогорічне літо довело, що Східна Європа насправді наповнена демократами й лібералами, які готові поступитися власними інтересами заради більшої мети. Якщо ЄС дійсно щось означає та відстоює й дійсно цінує свої обіцянки 1989 року, він підтримає їх.
Читай у Google News! 