Сто років Івану Кожедубу – найбільшому асу союзників

Read in Google News!

Восени 1942 року два гіганти, які схопили один одного за горлянку в смертельному двобої, розгорнули три колосальні битви під Ржевом, Сталінградом і на Кавказі. У них були втягнуті величезні маси військ разом з бойовою технікою. А над ними кипіли повітряні дуелі “сталінських соколів” з “хлопцями Герінга”. Про це для istpravda.com.ua пише історик Вадим Джувага.

У цей час з Чугуївського льотного училища, евакуйованого в узбецьке містечко Чимкент, на фронт відрядили інструктора польотів старшого сержанта Івана Кожедуба. Кажуть. що особливої дисципліною Іван не відрізнявся і майже не виходив з гауптвахти. 

Випускник Чугуївського училища Володимир Борейко розповідав, що особливою пристрастю Івана були карти (ясно. що не географічні і не карти польотів). Тому інструктора, що мав “бронь”, який при бажанні міг взагалі не потрапити на фронт, начальник училища відправив на “перевиховання”. 

Той же Борейко видав і такий факт – на фронт Кожедуба відправили з гауптвахти. Коли на нього оформляли документи, Іван сказав начальнику училища:
– Ви про мене ще почуєте!

На що начальник, якого дістали витівки інструктора, випалив спересердя:
– Іди, іди, німці з тебе стружку знімуть!

На вулиці був листопад 1942 року. Через рік з невеликим в училищі гаряче обговорювали новину: Іван Кожедуб, порушник дисципліни, став Героєм Радянського Союзу! Кажуть, що начальник училища довго опирався розмістити прізвище Кожедуба на дошку пошани училища – як належилося власникові найвищої бойової нагороди СРСР – і тягнув доти, поки Іван отримав другу Золоту Зірку.

Іван Кожедуб народився 8 червня 1920 року в селі Ображіївка Шосткинського району Сумської області в сім’ї церковного старости. Зрозуміло, що в роки СРСР цю подробицю в біографії Героя не згадували. 

Взагалі, дитячі роки Кожедуба у всіх офіційних біографіях огорнуті таємницею. Відомо лише, що батько почав готувати Івана до життя з п’яти років – не дивлячись на протести матері, змушував його стерегти сад. Мабуть, родині майбутнього “сталінського сокола” здорово дісталося в роки колективізації, тому що в 14 років Івану довелося покинути рідний дім і вступити в хіміко-технологічний технікум у місті Шостка.

Вже тоді величезну країну охопила військова істерія. У всіх більш-менш великих містах працювали аероклуби, де з хлопців і дівчат масово робили льотчиків і парашутистів. Майже всі повітряні аси СРСР перші польоти здійснили в якості курсантів аероклубів. Не виняток і Кожедуб.

Перші кроки в авіації Іван зробив у Шосткинському аероклубі. У 1940 році, коли підготовка до майбутньої війни перейшла всі мислимі межі: під рушницю ставили навіть дівчат з медичних вузів, а країну перевели на роботу без вихідних з віддачею під суд за запізнення на роботу, Івана призивають до армії.

Йому 20, а офіційний призовний вік – у 22 роки. Він потрапляє в Чугуївське льотне училище, яке закінчив на початку війни. Як кращого курсанта, Івана залишили в училищі на посаді інструктора. Разом з училищем його евакуйовано до Чимкенту, де його “біс поплутав”. 

З гауптвахти старшого сержанта Кожедуба було відряджено до 240-го винищувального авіаційного полку 302-ї винищувальної авіаційної дивізії, яка формувалася в Іваново, а в березні 1943 року в складі дивізії він вилетів на Воронезький фронт.

Відразу треба зазначити, що Іван був у більш привілейованому становищі (якщо можна так висловитися), ніж інші молоді льотчики. 

Під час війни авіаучилища готували льотчиків за прискореною програмою, яку ті охрестили “зліт-посадка”. За свідченням заслуженого будівельника УРСР Івана Баландіна, під час війни льотчика знаменитої 9-ї винищувальної Маріупольсько-Сандомирської авіадивізії, якою командували не менш легендарні аси Ібрагім Дзусов і Олександр Покришкін, він зустрічав молодь з училища, яка зробила під час навчання лише по чотири вильоти! 

Звідси і страшна статистика – близько 90% молодих льотчиків гинули або були збиті в першому-другому бойовому вильоті. 

Той же Баландін розповідав, що на місці командири і самі льотчики намагалися підтягти молодь по польотах, а в бойових вильотах їх оточували бувалі льотчики. Це було, повторю, в покришкінскій дивізії, з якої вийшли двічі Герої Радянського Союзу Григорій Речкалов та Олексій Клубів.

Радянські штурмовики Іл-2 у небі Берліну. Фото: skaramanga-1970.livejournal.com

Кожедуб за два з половиною роки в Чугуївському училищі мав набагато більше польото-годин, ніж будь-який інший необстріляний льотчик. Проте перший повітряний бій закінчився для нього невдало і ледь не став останнім – його Ла-5 був пошкоджений гарматною чергою Мессершмітта-109, від запального снаряда його врятувала бронеспинка, а при поверненні літак був обстріляний радянськими зенітниками, в нього потрапило 2 “своїх” зенітних снаряди. 

Незважаючи на те, що Кожедубу вдалося посадити літак, повному відновленню він не підлягав, і йому не було на чому літати. Пілота хотіли забрати на пост оповіщення, але командир полку заступився за нього.

На другий день Курської битви, 6 липня 1943 року під час сорокового бойового вильоту Іван Кожедуб збив свій перший німецький літак – пікіруючий бомбардувальник Юнкерс Ju-87, що отримав прізвисько “лапотник” за неприбиране шасі. Вже наступного дня Кожедуб збив другого німця, а 9 липня збив відразу 2 винищувачі Bf-109.

До речі, Іван одним з перших на центральній ділянці радянсько-німецького фронту застосував метод “кубанської етажерки”, бойового порядку, авторство якого приписують Покришкіну – коли кілька пар літаків пересувалися один над одним (кожна пара на своїй висоті і кожна вища зміщена далі від сонця), прикриваючи товаришів і збільшуючи патрульований простір.

Через місяць боїв Кожедуб отримав першу бойову нагороду – орден Червоного Прапора. Борейко розповідав, що Кожедуб вислав газету з указом в Чугуївське училище, а колишні товариші по службі єхидно поклали її на стіл начальнику. 4 лютого 1944 за 146 бойових вильотів і 20 збитих літаків супротивника Іван Кожедуб отримав Золоту Зірку Героя. Як виявилося згодом – тільки першу.

З травня 1944 року Іван Кожедуб воював на модифікованому Ла-5ФН (бортовий № 14), побудованому на кошти колгоспника-бджоляра Сталінградської області Василя Конєва. У той час це був найкращий радянський винищувач. 

Кожедуб біля свого літака

У серпні 1944 року, отримавши звання капітана, Іван був призначений заступником командира 176-го гвардійського полку і став воювати на новому винищувачі Ла-7. Другої Золотої Зірки Кожедуб був удостоєний 19 серпня 1944 року за 256 бойових вильотів і 48 збитих літаків супротивника.

Був у бойовій біографії Івана Кожедуба і повітряний бій із союзниками, в результаті якого він збив 2 літаки P-51 “Мустанг” ВПС США. Версій цього бою кілька, найпоширеніша – американці прийняли Ла-7 на віддалено схожий на нього німецький штурмовик FW-190. 

Ніхто – ні американці, ні сам Кожедуб – не припускали, що через п’ять років вони знову зустрінуться на полі бою, як вороги. У небі Кореї.

Останні два FW-190 Кожедуб збив над самим Берліном. За всю війну Іван жодного разу не був збитий! Хоча доводилося сідати в палаючому літаку, а аеродром був укритий свіжими вирвами. В українця був свій забобон – перед вильотом він завжди розмовляв з літаком, як з живим і гладив його по фюзеляжу.

Третього Героя СРСР Кожедуб отримав 18 серпня 1945 року – за високу військову майстерність, особисту мужність і відвагу, проявлену на фронтах війни. Третю зірку йому довго не давали, і багато хто в Україні, за розповідями мого батька, хто знали бойовий рахунок Кожедуба, чекали: коли? 

Бо Покришкін, який збив (офіційно) 59 ворожих літаків (плюс помилково кілька своїх), став тричі Героєм ще в серпні 1944-го.

А гвардії майор Іван Кожедуб до кінця війни здійснив 330 бойових вильотів, в 120 повітряних боях збив 64 літаки противника, серед них 17 пікіруючих бомбардувальників Ju-87, по 2 бомбардувальника Ju-88 і He-111, 16 винищувачів Bf-109 і 21 Fw-190, 3 штурмовика Hs-129. 

Йому єдиному в світі вдалося збити новітній реактивний винищувач Me-262. Кожедуб був відмінним стрільцем і вважав за краще відкривати вогонь на дистанції 200-300 метрів, вкрай рідко зближуючись на меншу дистанцію.

Крім льотчиків Кожедуба і Покришкіна, тричі Героєм СРСР стала ще тільки одна людина – маршал Будьонний. Чотири рази золоту зірку отримували Брєжнєв і Жуков.

Після закінчення війни майор Кожедуб продовжив службу у ВПС. Відвідав і своє рідне училище в Чугуєві. Начальник був той самий. При прийомі Кожедуба він почував себе якось незатишно, особливо після того, як Іван йому нагадав свої слова “Ви про мене ще почуєте!”. В 1949 році закінчив Червонопрапорну Військово-повітряну академію. У той же час він залишався чинним пілотом-винищувачем, освоївши в 1948 році реактивний МіГ-15.

Тричі Герой СРСР після війни

У 1949 році Кожедуб навічно повернувся в рідну Ображіївку – йому відкрили пам’ятник роботи Євгена Вучетича, який одночасно працював над меморіалом Воїну-визволителю в Берліні.

У 1950 році Кожедуба призначили командиром 324-ї винищувальної дивізії в складі 64-го авіакорпусу, розгорнутого в Кореї, де колишнім союзникам довелося воювати один з одним. Однією з причин появи Кожедуба в Кореї став його досвід польотів на реактивних винищувачах, які стали основною бойовою силою в корейській війні. 

Кажуть, що генерал-майор Кожедуб всупереч наказу не підніматися самому в повітря, не витримав і зробив декілька бойових вильотів проти американських “Сейбр”. 

На думку дослідника Корейської війни Олександра Орлова, Кожедуб до двох “Мустангів”, збитим над Німеччиною, приєднав ще кілька реактивних “Сейбрів”, які комдиву не були зараховані. Всього в небі Кореї дивізія Кожедуба збила 215 (за іншими даними 239) літаків військ ООН (нагадаю, що проти Кореї, Китаю та СРСР, який у війні формально не брав участь, були розгорнуті війська під прапором ООН – США, Англії, Франції, Греції, Австралії тощо), втративши при цьому всього 27 машин (9 пілотів загинуло). 

До речі, про це стало відомо лише після смерті Кожедуба.

У 1964-1971 роках Кожедуб служив заступником командувача ВПС Московського військового округу, потім – у центральному апараті ВПС, а з 1978 року – у Групі генеральних інспекторів Міністерства Оборони СРСР. У 1970 році йому було присвоєно звання генерал-полковника авіації, а в 1985 році – Маршала авіації.

Проводив велику громадську роботу – обирався депутатом Верховної Ради СРСР, аж до смерті. Багато співрозмовників вказували, що Іван Кожедуб, незважаючи на сяйво зірок на погонах і грудях, на зіркову хворобу не хворів, міг запросто зустрітися зі школярами або з журналістами, охоче йшов на контакт. Часто його бачили в рідному селі і в Чугуєві, який відкрив для нього небо.

Народний депутат СРСР

Помер Іван Микитович 8 серпня 1991 року. Похований на Новодєвічьєму кладовищі в Москві. Ще за життя в Новій Гвінеї була випущена поштова марка з його портретом.

Його Ла-7 (бортовий № 27) експонується в музеї ВВС в Моніно під Москвою.Також ім’ям Івана Кожедуба названий парк в місті Суми біля входу встановлено пам’ятник льотчику, а також вулиця в Москві.

Після Помаранчевої революції почалася суперечка між росією та Україною за право володіння пам’яттю великого льотчика. 

До 2005 року про Кожедуба в Україні взагалі не згадували на офіційному рівні, окрім навчальних закладів та журналістів. Цим скористалася росія, називаючи спочатку в перекладних виданнях, а потім практично у всіх Кожедуба не радянським, а російським льотчиком. 

Лише напередодні 85-річчя з дня народження видатного льотчика, в Україні не тільки заговорили, але й зробили практичні кроки щодо увічнення його пам’яті. Тоді в рідному селі була встановлена стела на місці батьківської хати Кожедуба.

Мені довелося на круглому столі в Полтавській облдержадміністрації у 2009 році відстоювати саме право пам’яті про Кожедуба. “Що, віддавати Кожедуба  росіянам? Вони його проковтнуть, не подавляться! А про наше героїчне минуле ніхто в світі не знатиме, бо воно або російське, або німецьке (довелося згадати про українця Роберта Олійника, який збив перший у німецько-радянській війні радянський винищувач), або польське”, – казав я тоді.

Мій опонент, у минулому парторг одного з полтавських вузів, який виховував (коли було потрібно) студентів у вірності комуністичній ідеології і СРСР, мало не кричав: “Не треба нам Кожедуба, він – комуніст і воював за Радянський Союз!”

Україні потрібно більш енергійно нагадувати в світі, що кращий льотчик антигітлерівської коаліції Іван Кожедуб – українець. Міркування типу “Кожедуб радянський льотчик і воював за СРСР, а не за Україну”, яке відстоював полтавський опонент, не є переконливим.

Бюст у Шостці, де вчився Кожедуб. Фото: warheroes.ru

Вірмени “приватизували” маршалів Івана Баграмяна і Амазаспа Бабаджаняна ще 1993 року і не звертають увагу на інші думки. “Вони перш за все вірмени, а потім все інше” – відмітав всі заперечення спікер парламенту Карен Демірчян, в СРСР – лідер ЦК КП Вірменії.

Зараз ім’я Тричі Героя Радянського Союзу Івана Микитовича Кожедуба носить Харківський університет Повітряних Сил, а також Шосткинський хіміко-технологічний коледж. 8 травня 2010 пам’ятник Кожедубу відкрито в Парку Слави у Києві, причому владоможці не оминули можливості попіаритись на пам’яті Кожедуба – на постаменті можна побачити прізвища “достойників”, які і сьогодні викликають відразу. 

8 червня 2010 року в місті Шостка в ознаменування 90-річчя Кожедуба було встановлено бюст біля музею Івана Кожедуба. 12 листопада 2010 пам’ятник Кожедубу був встановлений в Харкові, на території Харківського університету Повітряних Сил.

З 64 офіційно зареєстрованими перемогами над літаками противника Іван Кожедуб вважається найкращим асом серед льотчиків СРСР і решти антигітлерівської коаліції.

Читай у Google News!