Очікувано, під мій нічний пост про палаючий Успенський прийшла купа ботів з ольгінською методичкою “ето ваше ППО!” (були й просто з лайкою, але ті адмін видаляє). А от що неочікувано – це, що частина дописувачів чомусь вирішила, в простоті душевній, ніби це добра нагода розповісти про свою неприязнь до релігії. Люди бувають дивні, я знаю, і з освітою в нас повний швах, яко же і з медіями, але це вже якось зовсім кепсько: цілі діри, випалені в картині світу, як у готентота, котрий бачить літак – і перекладає побачене на свою “поличку розуміння”. (Дикуни в Кремлі продемонстрували, гай-гай, куди більшу просунутість – і досконале розуміння, щО і для чого знищують), пише українська письменниця Оксана Забужко.
Підказую: в цій ситуації не має аніякісінького значення, чи ви атеїст, чи мусульманин, чи юдей прєклонних годов, чи переконаний агностик до шпіку кісток, – якщо ви пов’язуєте своє майбутнє з Україною, то, почувши клич “Мазепине барокко в небезпеці!”, маєте тої ж миті кидати все і мчати як оглашенний на поміч, якщо така потрібна, – бо, навіть якщо ви нічого не тямите в сакральному мистецтві, це ваш особистий, як українського громадянина, талісман. Ваш оберіг, ваш шеврон елітного корпусу людства. Ексклюзивний пропуск ваших дітей і внуків у сім’ю цивілізованих народів. (У нас таких набирається на пальцях одної руки – унікальних культурних феноменів світового значення, що змогли розвинутися “далі пуп’янка”, і берегти їх треба, як зіницю ока!)
Про зв’язок культури й безпеки я розлого торочу з кожного стовпа вже 4 роки, 2 роки тому написала велике есе-відповідь на базову “Трагедію Центральної Європи” М. Кундери, включила його торік до збірки “Наша Європа” і в усіх презентаціях цієї книжки старалась пояснити правило № 1 національного виживання в геноцидній війні: у нашому грубому й цинічному світі першими рятують не тих, чиї діти плачуть на руїнах, – а тих, чию культуру знають (sic!) (В такому вигляді цієї думки досі, скільки знаю, не формулював ніхто, Кундера її позавивав у купу політкоректних фантиків, найближче підійшла моя улюблена Ганна Арендт – і дуже сильно тоді була за те відгребла, але нам втрачати нічого, можемо вже валити правду-матку світові в живі очі без реверансів і догідливих підхихикувань).
Отож я збиралась відіслати всіх тих войовничих атеїстів до книгарні по “Нашу Європу” за повноцінним коментарем )) – але вчасно пригадала (от що значить недосип по ночі бабахів!), що книжка випродана, а новий наклад хоч і друкується, але в книгарнях з’явиться добре коли за місяць (Харків і Запоріжжя, простіть, рідненькі, “Нашої Європи” цього вікенду на наших зустрічах не буде!). З цієї оказії, нічого робити, – вміщую тут той розділ із мого есе “З попелу імперій, або Нова трагедія Центральної Європи”, де йдеться про культуру як “охоронну грамоту” народу перед загрозою знищення. Можливо, комусь після цього стане зрозуміліше, чому супостати били так програмово – по Лаврі, по унікальному костюмному цеху кіностудії (ще одне чудо: костюм Миколайчука з “Тіней” зацілів! – цієї ночі взагалі чудес було багато…), по Харківському художньому музеєві, і навіть по Палацу “Україна” – погугліть історію його відкриття і “ремонту”, ці покидьки тримають тяглість історичної пам’яті під відновленим 24.02.14 “грифом секретності” цупко, як трупа в мавзолеї, і роблять ВСЕ, що досі в їхніх силах, аби ви про себе не пам’ятали ні фі-га!
одне слово, поживного читання!
——————————————
ІХ.
Так я нарешті впритул підійшла до «другої пастки» Кундериного елітаризму, досі нами не подоланої. Штука в тому, що ціла та його «ставка на додекафонію», старанна розбудова центральноєвропейського дому культурними «стовпами» з міжвоєнної доби – Шенберґ! Яначек! Кафка! Гашек! Музіль! Брох! більше, більше, ще більше, вище крокви, будівничі! – теж не є цілком безкорислива, вона теж, в засновку, «холодновоєнна»: культура тут – не мета, а ЗАСІБ, свого роду охоронна грамота чи «паспорт білої людини», пред’явлений Заходові на обґрунтування свого права на життя: прихистіть нас, бо ми культурні!.. Поможіть, врятуйте од видимої смерти, дивіться, якими скарбами ми обдарували людство, ми ж такі самі, як ви, з того самого клубу, де вечорами елеґантно вбрані пані й панове слухають Малера, чи ж не бачите, яка для вас втрата буде, коли нас не стане?..
Це класичний (насправді завжди трошки плебейський, і не лише з походження) елітаризм «загрожених», проти якого була гаряче протестувала ще Ганна Арендт, але намарно, – в дискурсі Голокосту він став таки найгучнішим єврейським голосом: навсупір нацистській пропаґанді, що малювала єврея звіроподібним лихварем у засмальцьованій ярмулці, травма геноциду чи не найактивніше загладжувалася – «перемальовуванням» усіх 6 мільйонів замордованих євреїв на суцільну армію Айнштайнів, Фройдів та Анн Франк, з усім супровідним блискучим декором (запахом «старих грошей» <…>!), – і можна припустити, що Кундера в своїй центральноєвропейській міфотворчості теж, свідомо чи ні, підпав під вплив цього тренду. Заслуга його в тому, що з-поміж усіх європейських мислителів він чи не першим зрозумів і досить відважно, як на свій час, озвучив: культура в нашому тисячу раз несправедливому, мерзенному й цинічному світі прямо зв’язана з танками і має владу як прокладати їм дорогу (саме про це йдеться у «Вступі до варіації»: про прямий зв’язок між Достоєвським і російським офіцером-окупантом), так і боронити від них – бо ТИХ, ЧИЮ КУЛЬТУРУ ЗНАЮТЬ, РЯТУЮТЬ ПЕРШИМИ..
Авжеж, не дітей, котрі на телеекранах під бомбами всі виглядають однаково. Не вагітних жінок – хто там пам’ятає, скільки жіночих животів було розпорото в Руанді 1994 р., і що́ поза тим ми про Руанду знаємо?.. Вважається, що таким опікуються вмисне на те створені міжнародні організації, – а от щоб після послань із палаючого Будапешта Камю кидав працю над новим романом і сідав складати європейським інтелектуалам план бойкоту цих організацій за бездіяльність щодо трагедії Угорщини, треба, щоб перед тим Європа пів віку протанцювала під «Чардаш» Монті і ввела Бартока в музичний канон ХХ ст.: тільки так це й працює – на рівні персональної апропріації «іншого», котру забезпечують нам книжки, музика, фільми, ну й, ясна річ, особистий досвід: подорожі, знайомства, наявність друзів і колег… Не можна нищити євреїв – вони дали світу найбільше Нобелівських лауреатів, не можна нищити поляків – вони дали людству Коперника й Шопена, не можна нищити чехів – див. есе Кундери, чому саме.
Звісно, вголос ніхто цього не вимовляє, і не називає культурним расизмом – але мусимо визнати, що і в нашому образі Голокосту впевнено переміг Вільям Стайрон із «Вибором Софі» (й красунею Меріл Стріп в оскароносному фільмі!), а не Васілій Ґросман із його так і не екранізованими (невидовищними?) лахмітниками й бляхарями з підрадянських сіл і містечок, розстріляними по лісових ровах, та їхнім скорбним «Життям і долею»: в консумеристському світі жертва краще «продається», коли з неї геній-біолог, аніж зачучверілий старигань із двома класами хедеру, – коли вона як не «красива», то бодай «корисна». Тому для всякої потенційної жертви має бути самозрозуміло, що «культура=безпека», – і українцям, які препогано засвоїли цей, зарівно єврейський, як і центральноєвропейський урок, ще доведеться не один рік тепер повторювати на всіх міжнародних майданчиках цю саму принизливу процедуру «розмахування культурним паспортом» («дивіться, що́ в нас є, нас теж не можна вбивати!»), через яку поколінням раніше проходили наші західні сусіди. Що нікуди від цього не дітися, з початком великої війни стало ясно навіть нашим вайлуватим урядовцям: коли українське Міністерство культури звернулось тоді було до ЮНЕСКО по раду, як захистити від російських ракет бодай ті українські пам’ятки, котрі включено до Світової спадщини ЮНЕСКО (ансамбль Софії Київської, історичний центр Львова і т.д.), то з паризького офісу українцям порадили подбати про… сині охоронні таблички міжнародного стандарту – бо, пояснили, коли росіяни їх побачать, то не бомбитимуть (sic!).
І ні, це не був жарт, – правда, розмова відбувалась ДО Бучі й Маріуполя, але не думаю, щоб тих паризьких службовців Буча з Маріуполем якось радикально протверезили. Хід їхньої думки легко зчитати: росія для них – за умовчанням «країна високої культури», тільки вже не «інша», як для Кундери, а «така, як ми». Отож підніміть охоронні таблички, покажіть їй, що у вас теж є якась там культура (оскільки росія така, як і ми, вона цього напевно ж, як і ми, не знає, ви для неї/нас задрібні в очу!), – і вона туди не стрілятиме: у нас, культурних націй, так заведено…
Простіше кажучи, росія розпочала цю війну з колосальною, просто-таки космічною культурною форою в очах Заходу. І тому по українських містах їй стріляти можна – а українцям по її зась. І ось це вже говориться майже прямим текстом: так, декотрі тварини рівніші. Цінніші ті, чию культуру знають. А вас тут не стояло, пройдіть в кінець черги.
І якщо вже дорікати Заходові за «зраду культури», то зрада ця відбулася не в момент, коли, за Кундерою, Захід відмовився від частини своєї власної спадщини, передавши її, разом з окупованими територіями, в зону радянського впливу, – ні, справжньою зрадою п’ятитисячолітньої європейської культурної традиції, тих фундаментальних ціннісних засад, з яких виросли найкращі квіти античности й християнства, слід уважати народжене ГУЛАГом і Аушвіцем – і мовчки прийняте в повоєнному світі! – ПРАВО НА ЖИТТЯ ЗА КУЛЬТУРНИМ ЦЕНЗОМ. «Корисні євреї» не йдуть в газову камеру; ті, хто може співати й танцювати в КВЧ, звільняються від смерти в копальні. Дайте путіну зберегти обличчя, у нього Пушкін, а у вас що? Хто-хто, how do you spell it? Не знаємо таких, проходьте далі.
Колись це було завойовано кров’ю і записано в більшості західних конституцій: що рівність, свобода і прагнення до щастя – то природне право кожної людини, а право на самовизначення – природне, відповідно, для кожного народу, і ніхто не сміє на нього зазіхнути. Нині історичний момент, коли Захід у те вірив, минувся. Наші цивілізаційні інституції мертві: росія головує в Раді Безпеки ООН, Китай входить в Раду ООН з прав людини, Іран очолює Конференцію з роззброєння, а Саудівська Аравія – Комісію ООН зі становища жінок. Ніяка культура після такого неможлива, бо скасовано її найпершу засаду – ЩИРІСТЬ.
Можна списати цілі томи в міркуваннях, як ми, яко вид, дійшли до такого. А можна згадати Ганну Арендт <…>: 75 років тому вона ще пробувала нагадати пост-тоталітарній (здавалось би!) Європі про те, що культура – це гуманізм. Трагедію Голокосту слід бачити не в тому, наполягала вона, що Айнштайн мусив пакувати валізи й виноситись за океан, – а в тому, що вбили маленького Йоселе з сусіднього кварталу, нехай він і погано вчився в школі й нікому, крім своїх батьків, не був потрібен. Перефразовуючи це в реаліях сьогодення, можна сказати: трагедія української культури сьогодні не в тому, що мобілізувався до війська Жадан, – до нього добровольцями пішли на фронт сотні наших письменників, поетів, артистів, музикантів, науковців, і <…> сотні з них уже загинули, – а в тому, що всі ці жертви так і не зробили її в очах Заходу ані на крихітку ВИДИМІШОЮ. Сьогоднішніх Нобелівських лавреатів смерть Навального в російській тюрмі вражає більше, аніж 535 розстріляних росіянами в своїх ліжечках українських дітей, разом узятих . «Маленький Йоселе» й далі не потрібен нікому, крім своїх батьків.
Ми дійсно ЗРАДИЛИ КУЛЬТУРУ – всі нагурт, цілою цивілізацією, із моїм улюбленим Міланом Кундерою включно: ми погодились грати за правилами, в яких жоден народ не має права на життя без пред’явленої довідки про культурну повноцінність.
. . .
(з есе “З ПОПЕЛУ ІМПЕРІЙ, АБО НОВА ТРАГЕДЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ”, 2024 р.)
