Рівно рік тому, коли я писав про загрозу фашизації Польщі та зростання антиукраїнських настроїв, як завжди хотілося вірити, що це лише песимістичний сценарій. Здавалося, спільна екзистенційна загроза зі сходу мала б тримати найближчих чи наступних на дорозі московського сапага у тонусі. Але і результат виборів, і останні майже антиукраїнські заяви суперника Навроцького підказували, що цей сценарій перетворився на суспільний запит, як і у випадку із Мадяром в Угорщині. Навроцький не просто очолив цей правопопулістичний дрейф — він перейшов до інституційного реваншизму? Про це пише Богдан Логвиненко, засновник проєкту Ukraїner.
Показове відправлення президентом Зеленським державного ордену через Нову Пошту, що активно працює у Польщі та набирає популярності — це чудесна відповідь радикалізованому електорату, роками вигодовуваному на антиукраїнській істерії та спекуляціях довкола Волині.
Але це і логічна кульмінація того самого наративу «польський інтерес на першому місці», який розкачували польські маргінальні відеоблогери і який ми, як держава, успішно проігнорували. Поки ми вливали ресурси в мертвонароджений російськомовний канал «Фрідом», майданчик для польськомовного порозуміння так і залишився порожнім. Ми програли битву за порозуміння ще до того, як вона перейшла у високі кабінети.Однак в цій історії є й інший, набагато важливіший для нас вимір — українська гідність. Масова відмова інших українських посадовців, навіть тепер включно з президентом Кучмою, від своїх польських нагород на знак солідарності — це безпрецедентний крок. Це злам парадигми нашої зовнішньої політики, де ми десятиліттями звикли мовчки ковтати приниження від сусідів заради ілюзії добросусідства.
Своїм демаршем з поверненням орденів Україна демонструє, що вона більше не є просто безправним постачальником дешевої робочої сили, яку можна спершу цинічно юзати, а потім публічно їбати за історичні образи сторічної давнини. Ми стаємо субʼєктом, який здатний відмовитися від брязкалець, коли підважується наша самоповага, відповідаючи популістичному електорату його ж методами.
Польська влада остаточно зробила свій вибір у бік гри найтемнішими історичними травмами, свідомо спалюючи мости. росія ж, як і навесні 2014-го після державного фінансування фільму «Волинь», знову аплодує стоячи: принцип «розділяй і володарюй» ймовірно обходиться їй тут мало не безкоштовно. Очевидно ж, що Волинь стала куди важливішою за Катинь.
Для нас це гіркий, але необхідний етап дорослішання. Жоден геополітичний чи історичний союз не працюватиме, якщо ми не матимемо власної, проактивної інформаційної стратегії назовні. Наша єдина реальна опора — це ми самі та наша здатність захищати свій простір: як фізичний на полі бою, так і сенсовий за його межами.
