Можна подумати, я один так роблю. Не один. Багато хто так робить. Та майже всі. Вподобає людина якийсь вираз – і починає ліпити де треба й не треба, не переймаючись його первісним значенням. У моєму, сказати б, арсеналі одним із таких виразів є «абсолютне минуле», пише письменник, літературний критик та перекладач Олександр Бойченко для zbruc.eu.
Айнштайн, подейкують, якимось чином пов’язував його зі світловим конусом і загальною теорією відносності, але це лиш для тих, хто не плутав у школі фізику з геометрією. А хто плутав і пішов у філологи, для тих існує ваймарсько-бахтінське абсолютне минуле як навіки застиглий час міфів, героїчних епосів та решти високих епопейних жанрів.
Я натомість для власних потреб вигадав таку різницю: абсолютне минуле від звичайного відрізняється неможливістю повторення. Найочевидніший приклад – смерть. Припустимо, у вас є приятель, з яким ви періодично зустрічаєтесь на пиві. Після зустрічі ваше спільне пиво відходить у минуле, але не в абсолютне, а в звичайне, бо за якийсь місяць ви знову зустрінетесь. Принципова зміна – як це трапилося недавно зі мною – настає, коли ваш приятель раптово помирає. Не пиво загалом, а саме ваше спільне пиво опиняється цієї миті за нездоланною стіною абсолютного минулого. Втім, така абсолютизація відбувається не тільки з пивом і не тільки через фізичну смерть.
Ну і поїхав днями наш пересувний літературний цирк до Миколаєва й Одеси. Так само, як посеред літа їздив до Харкова й Запоріжжя. Уточню про всяк випадок: ні в яку силу слова – особливо фейлетонного – я ніколи не вірив і не збираюся. То навіщо я туди їжджу? Бо люблю їздити і розмовляти з людьми, які у незрівнянно важчих за мої умовах не дають згаснути життю загалом і українському літературному життю зокрема. Не література допомагає виживати людям, які залишаються в постійно обстрілюваних містах: навпаки, люди, які залишаються в постійно обстрілюваних містах, допомагають виживати літературі.
Але сьогодні не про це. Минулого року в Одесі я під кінець виступів трохи прихворів. Увечері в готелі вималювалася дилема. Курити в номері, звісно, під страхом штрафу заборонено, але й виходити з температурою під листопадовий дощ – теж не варіант. Повагавшись, я все-таки закурив, не виходячи. Приховати злочин не вдалося, зате вдалося уникнути покарання. Я просто пообіцяв, що більше не буду, – і мені повірили. Зрештою, на рецепції всі щебетали українською, а готель на мою честь називався «Олександрівський». Мабуть, тому.
І от знову Одеса і той самий готель. За традицією, на учасників нашого шапіто (я особисто волію назву «Ваґабундо»), крім вітальних листівок, чекали індивідуально підібрані сюрпризики. Компліменти від готелю. Хто мав виступ про червоне сухе, той знайшов у себе в номері пляшку червоного сухого. Хто приїхав презентувати нову книжку, той дістав ручку і блокнот – хай пише ще. А у мене на столі всім на заздрість стояв припертий до стіни портрет. Мій портрет. Завбільшки з ікону, ламінований, у чорній рамці – все, як має бути. І що найприкметніше: я там сиджу і дивлюся на попільничку, в якій бичкую сигарету. Сигарети з попільничкою, щоправда, не видно, але здогадатися неважко. У кожному разі готель в особі руденької рецепціоністки Насті здогадався. Однак навряд чи рецепціоністка Настя могла собі уявити, який флеш-бек викличе в мені її дотепна ініціатива.
Це була помаранчева осінь 2004-го. За столиком вуличного кафе в Чернівцях нас сиділо троє. До слова, на іншому – груповому – фото з тієї спонтанної сесії чітко видно і попільничку, і сигарету в моїй руці. Троє – це Юрко Андрухович, Віктор Єрофєєв і, ясна річ, я. А знимки робила Женя Дюрер – тодішня дружина Віктора родом із Чернівців. Але в Україну він приїхав не лише з цієї причини.
Помаранчевої осені 2004-го тодішній Віктор симпатизував нашим протестам. Ми організували йому кілька літературних вечорів і в підсумку дійшли згоди, що Юрко посприяє виданню роману Єрофєєва «Хороший Сталін» українською мовою, якщо я той роман перекладу. Я переклав, Юрко посприяв, роман вийшов у львівській «Класиці». Кому як, а мені за цей факт не соромно. Наскрізна ідея роману полягає в тому, що найбільша проблема росії – не Сталін, а безнадійно дикий російський народ, для якого Сталін є хорошим, а отже, дикий російський народ не заспокоїться, доки не відчує над собою влади когось подібного. Тоді ця ідея навіть в Україні, не кажучи про Росію, багато кому здавалася надто русофобською.
Смішно згадати. Але я, знову ж таки, не про це. Коли ми після виступів рушили гуртом з одеського готелю до буса, я мимоволі опинився попереду. В очах нечисленних перехожих ми мусили мати вигляд похоронної процесії на чолі з покійником, який сам несе свій портрет. І це було про абсолютне минуле, до якого нема вороття.
Коротше, соромно чи не соромно, головне – що ні того застиглого на портреті себе, ні тих чернівецьких посиденьок мені не шкода. Аби лиш так само не було вороття до тотальної русифікації Одеси й Миколаєва, Харкова й Запоріжжя і далі за кремлівським списком.
