У якому місці перебувають польсько-українські відносини сьогодні — будьмо відверті — точно не в тому, де вони мають бути, враховуючи те, що Україна веде незламну боротьбу у війні з росією за «бути чи не бути» своєї держави й нації й за те, щоб росія не могла завоювати всю Європу. Іншими словами, вона також бореться за те, щоб суспільства інших європейських країн, включаючи Польщу, могли жити в мирі, пише польська публіцистка Іза Хруслінська для slawa.tv.
Політика Польщі щодо України, на мою думку, нагадує шизофренію, про що буде сказано нижче. Так виходить, що зараз я можу виділити лише кілька важливих моментів.
При цьому звертаю увагу, що для мене як для польки найважливіша тут — відповідальність польської сторони за такий стан речей, зокрема й тому, що Україна, на відміну від нас, опинилася в трагічній ситуації, змушена мобілізовувати свої сили не для «політичних та історичних ігор» з Польщею, а для боротьби за існування, за своє суспільство, за своє виживання та право на існування, за забезпечення функціонування держави та суспільства в умовах жорстокої та руйнівної війни.
Польську політику щодо України можна назвати шизофренічною насамперед на політичному рівні, уже на суспільному рівні легше помітити різноманітність та/або внутрішні розбіжності з цього питання.
Але в цьому контексті пам’ятаймо, що сьогоднішні поділи всередині польського суспільства стосуються не лише України, а й набагато ширшої перспективи: бачення держави, її місця в Європейському Союзі, того, чи повинна країна залишатися демократією, чи продовжувати рухатися у бік авторитаризму, чи буде країна відкритою, чи ксенофобською з домінуванням націоналізму тощо.
Питання Волині
На ставлення Польщі до України та українців ключовий вплив справляють: польська історична політика, зокрема явище, яке я називаю «сакралізацією» Волині, тобто концентруванням польсько-українських відносин навколо Волинської трагедії та подій у Східній Галичині 1943-1944 років, як і наслідки цієї політики, з якими ми стикаємося на різних рівнях.
Далі йде ставлення до громадян України, які зараз проживають у Польщі, включаючи приблизно 1 мільйон «біженців», переважно жінок та дітей, які виїхали з України до Польщі після 24 лютого 2022 року.
І лише на третьому місці стоїть повномасштабна війна росії проти України та загрози, які вона становить для Польщі та Європи. Через необхідність я спрощую, але вже багато питань, пов’язаних з двома першими темами, а також скандал навколо блокади польсько-українського кордону у 2023–2024 роках, мають панівний вплив на стан наших відносин.
Я хотіла б зосередитися передусім на впливі польської історичної політики та «сакралізації» Волині на деградацію наших відносин та її політичних і соціальних наслідках. Про два інші питання я лише дещо ширше згадаю — вони вимагали б окремого аналізу, який до того ж частково уже існує.
Чому ми можемо говорити про «сакралізацію» Волині у Польщі? З 2013 до 2025 року польський парламент майже щорічно, починаючи з липня 2013 року, приймав чергові постанови «щодо відзначання наступних річниць Волинського злочину та вшанування її жертв».
Згодом термін «злочин» у назві замінили на «геноцид», оскільки в липні 2016 року ухвалили закон (тобто значно вище піднесено правовий статус) про встановлення 11 липня Національним днем пам’яті жертв геноциду, скоєного українськими націоналістами проти громадян Речі Посполитої.
І ось, у червні цього року, ухвалено другий закон про встановлення нового державного свята: 11 липня поляки відзначатимуть Національний день пам’яті поляків — жертв геноциду, скоєного ОУН та УПА на східних територіях Другої Речі Посполитої. І тому відтепер Польща матиме два «свята» в один день і з однієї нагоди!
Тим часом у Польщі немає державного свята ні 17 вересня (вторгнення СРСР до Другої Речі Посполитої 1939 року, унаслідок якого загинуло або було депортовано до Сибіру понад мільйон поляків), ні 5 квітня (рішення Політбюро СРСР від 1940 року про розстріл польських офіцерів у Катині), ні 11 серпня (наказ 00485 від 1937 року начальника НКВС Ніколая Єжова щодо так званої польської операції в СРСР, у результаті якої розстріляно 111 тисяч осіб).
Навіть гекатомба, якою було Варшавське повстання 1 серпня 1944 року, відзначається «лише» Днем пам’яті, а не святом, хоча столицю країни було зруйновано, загинуло близько 200 тисяч мирних жителів та близько 20 тисяч повстанців!
У справі польсько-українських історичних відносин не діють жодні норми й здоровий глузд, бо можна сказати й ухвалити все, що завгодно.
Особливості наративу
Справді, публічний наратив у Польщі принаймні від 2016 р. безперервно (за винятком кількох перших місяців повномасштабної війни) переповнений розмовами про криваві злочини, скоєні українцями на Волині й у Східній Галичині, маніпуляціями кількістю жертв — від 60 тис. до 200 тис. (а часто лунає навіть цифра у пів мільйона), медійною присутністю, пов’язаною з підготовкою нових постанов, законів, відзначання річниць.
Але, в ширшому сенсі, у цьому контексті й далі лунають гасла про український націоналізм, звірства українців та УПА, загрозу бандеризму, відсутність української емпатії до польської історичної пам’яті та польських жертв, неготовність визнати провину та «бити себе в груди» тощо.
Ба більше, починаючи з 2017 року, до цього наративу додався новий, який отримав величезну політичну та медійну увагу — про мораторій на пошуки й ексгумації решток польських жертв на території України. Антиукраїнська кампанія з цього питання тривала аж до підписання у листопаді 2024 року угоди, коли міністри закордонних справ Польщі та України Радослав Сікорський та Андрій Сибіга оголосили про скасування мораторію.
Хоча ексгумації — наразі на території України (адже вони мають бути симетричними на території Польщі щодо останків українських жертв) — розпочалися ще в першій половині цього року, це не завадило багатьом польським політикам, середовищам націоналістів і кресов’яків та ЗМІ поширювати гасла ненависті та кепкувати з української добросовісності під час ексгумації!
Слід додати, що це також не завадило польському парламенту ухвалити вищезгаданий закон про встановлення державного свята 11 липня.
Рух в ЄС
Ще до початку осені минулого року польська влада (попередня за «ПіС» та нинішня) наполягала на тому, що Україна не може стати членом ЄС, не засудивши «геноцид на Волині».
Апогей припав на серпень та вересень минулого року, коли прем’єр-міністр Дональд Туск уперше публічно заявив: «Україна не буде членом ЄС без згоди Польщі. Україна повинна відповідати стандартам, і це питання не лише торгівлі, кордонів, правових та економічних стандартів, а й культурних та політичних стандартів.
Європейського Союзу не було б без правди та примирення між німцями та французами, або німцями та поляками. З нашою великою повагою та підтримкою їхніх збройних зусиль, українці мають зрозуміти, що вступ до ЄС також означає входження у сферу стандартів політичної та історичної культури. Доки ці стандарти не будуть дотримані, Україна не стане частиною європейської родини».
У цій кампанії його підтримували віцепрем’єр Владислав Косіняк-Камиш та міністр закордонних справ Радослав Сікорський.
Не дуже допомогло й те, що Дональд Туск та Радослав Сікорський швидко відступили та публічно більше не поверталися до цього шантажу. Адже своїми заявами він (прем’єр-міністр Польщі!!!) подав сигнал політичним, суспільним та медійним колам, які вже давно паразитують на антиукраїнізмі в Польщі, що така риторика може й надалі, попри зміну уряду, залишатися мейнстримом польської політики щодо України.
Вплив наративу
А тепер уявімо, як це могло вплинути на польське суспільство, яке, як я вже писала, стільки років було оглушене багаторічною «волинською», антибандерівською кампанією тощо!
Додаймо до цього те, що такий меседж супроводжувала відсутність публічного обговорення чи навіть доступної інформації про те, що в польсько-українському конфлікті 1939-1947 років також загинула велика кількість українського цивільного населення, переважно жінок та дітей, які (за даними нещодавніх досліджень професора Ігоря Галагіди, приблизно 30 000) загинули від рук підрозділів польської Армії Крайової, Батальйонів хлопських, підрозділів Національних збройних сил та різних підрозділів Польської Народної Республіки.
І тут ми не чуємо від політиків, значної частини істориків чи ЗМІ про те, що Польща не готова «бити себе в груди» та визнати, що поляки були не лише жертвами, а й катами, визнати, що це були злочини tout сourt, які іноді прирівнювалися до геноциду (наприклад, злочини в Сагрині та навколишніх районах у березні та квітні 1944 року).
Жоден польський президент не наважився офіційно відкрити цвинтар українських жертв, вбитих під час атаки на Сагринь та прилеглі села підрозділами АК та БХ 9–10 березня 1944 року, коли лише за один день було вбито щонайменше 1200 осіб, переважно жінок та дітей!
Фактами, що стосуються цих злочинів, та кількості українських жертв постійно маніпулюють. Одні заперечують ці злочини, інші польські історики використовують термін «жертви відплати» або навіть «превентивні акції відплати!».
Частина жертв цих злочинів не має на території Польщі своїх поховань (наприклад, у Ласкові, Шиховицях). На жаль, переважна більшість польських істориків підтримує таку версію: тут (Волинь, Галичина) — геноцид, там (українське населення, переважно на території сучасної Польщі) — жертви відплати тощо.
Школи та вулиці носять імена винуватців українських жертв (наприклад, Станіслава Басая, псевдо «Рись», відповідального за частину різанини в Сагрині), а польські урядовці кладуть квіти на їхні могили та віддають їм шану.
Війни пам’яті
Між 2015 і 2020 роками члени польських націоналістичних організацій, що співпрацюють з Москвою, пошкодили понад десяток українських могил та меморіалів 40-х років ХХ століття у Польщі, деякі з них неодноразово. Попри відеозаписи, опубліковані організаторами на Ютубі, винних так і не знайшли та не покарали. На понівечених могилах та меморіалах вони написали «Ми помстимося за Волинь!».
У цьому контексті Монастир, де знаходиться могила бійців Української повстанської армії, які загинули в боях з НКВС 1945 року, набуває символічного значення. Знищена двічі, у 2015 та 2020 роках, попри угоду між Польщею та Україною оригінальний напис на надгробку не було відновлено після його знищення 2020 року.
У квітні цього року на пам’ятнику з’явилася незаконно встановлена табличка з написом, що звинувачує УПА у злочинах проти поляків. Її було прикріплено до попередньої плити. Інцидент рішуче засудили міністри культури Польщі та України.
Однак це не завадило польському депутату Європарламенту та колишньому депутату Сейму Ґжеґожу Брауну організувати там у травні цього року незаконний передвиборчий мітинг (кандидата на пост президента Польщі) відверто антиукраїнського характеру. Браун назвав українську владу «бандерівською».
Він охарактеризував сучасне українське суспільство як таке, що «успадкувало традицію геноцидників». Він заявив, що полякам загрожує «фізична та біологічна небезпека», якщо вони не відмовляться від співпраці з Україною. Однак йому за цей вчинок нічого не було.
Під час останньої президентської кампанії майже всі кандидати використовували антиукраїнські гасла щодо Волині, історії та передусім українських іммігрантів та біженців.
Нинішня війна
Таким чином, політика «сакралізації» Волині, що охоплює значно більше явищ, ніж ті, що я тут згадала, продовжується та постійно «розігрівається» у найтяжчий для України час. Адже 2013-2025 роки — це Революція Гідності, анексія Криму, гібридна війна на сході України, розпочата росією, та неймовірно жорстока повномасштабна війна, яка триває вже майже три з половиною роки на українській території.
І це правда, що польське суспільство, зіткнувшись із повномасштабною війною з самого її початку 24 лютого 2022 року, майже рік з величезною жертовністю несло допомогу та солідарність з Україною, яка бореться, особливо приймаючи жінок та дітей, котрі тікали від кошмару війни до Польщі, доки це не змусило уряд «ПіС» вжити відповідних заходів та політики щодо біженців.
Це був величний та незабутній вчинок як для Польщі, так і для поляків. Донині, хоча це вже давно не на перших шпальтах у ЗМІ, багато осіб та груп у Польщі продовжують надавати гуманітарну та військову допомогу Україні, зокрема її Збройним силам. Однак ці зусилля залишаються на узбіччі публічного та медійного наративу.
Два провідні польські письменники, Анджей Стасюк та Щепан Твардох з 24 лютого 2022 року займаються організацією допомоги для ЗСУ та збором коштів для цієї мети. Велике значення у 2022 році мала ініціатива Славоміра Сєраковського зібрати кошти на безпілотник для України, тоді це ще мало військовий зміст. Кампанія зі збору коштів виявилася успішнішою, ніж очікувалося!
Багато поляків не погоджуються з антиукраїнською діяльністю та політикою ненависті щодо українців, які зараз проживають у Польщі. Є такі політики, як Богдан Борусевич, сенатор і колишній маршалок Сенату Республіки Польща, який неодноразово виступав проти ухвалення законів від 2016 року та чинного від червня 2025 року, та Владислав Фрасинюк, активіст першої та підпільної «Солідарності» і член парламенту кількох скликань, який висловив обурення та протест проти закону, ухваленого в червні 2025 року.
На жаль, капітал, побудований на польській суспільній солідарності, був швидко знищений політиками в Польщі, зокрема антиукраїнськими середовищами, що сьогодні є синонімом того, що вони проросійські. Знищений політикою, яку проводили з величезною рішучістю шляхом «сакралізації» Волині, але не тільки це.
Ні деякі з нас, поляків, ні українці не забудуть тонни зерна, висипаного польськими фермерами на польсько-українському кордоні, та амбівалентне ставлення, читай — підтримку цих явищ з боку польських політиків, зокрема щойно обраного тоді уряду у 2024 році. Водночас розпочали — знову політики, а потім різні середовища та ЗМІ — кампанію, назвімо її так: «бо ви, українці, не вмієте бути вдячними за те, що ми, Польща, зробили для вас!».
Хоча це неправда, і хоча величезна кількість поляків соромиться того, що від українців вимагали вдячності, адже у минулому й полякам різних хвиль воєнної та політичної (після воєнного стану 1981 року) еміграції допомагали та виявляли солідарність у багатьох країнах. Але негативний меседж цього гасла залишається і звучить сьогодні!
І останнє, але не менш важливе: розгорнулася кампанія проти українців у Польщі, зокрема біженців, стверджуючи, що вони є «дармоїдами», користуються привілеями, яких не мають усі поляки, крадуть робочі місця, не сплачують податки тощо.
І неважливо, що періодично публікують звіти, які демонструють величезний внесок українців у ВВП Польщі. Останній звіт «Аналіз впливу біженців з України на польську економіку», підготовлений Deloitte на замовлення UNHCR, показав, що біженці з України 2024 року сприяли зростанню польського ВВП на 2,7%. Крім того, дослідження показало, що 69% біженців працездатного віку є економічно активними.
Питання лише в тому, до кого це повідомлення доходить у польському суспільстві та чи провідні польські політики говорять про це…
І вже не таке велике значення має подальша підтримка України з боку Польщі на міжнародному рівні та в ЄС… для багатьох людей це надто абстрактно, і навіть тут лунають голоси, мовляв, ми віддаємо свою зброю українцям і залишаємося ні з чим…
Що далі?
Відповісти на питання, що ми можемо зробити, щоб ці відносини стали тіснішими, справді партнерськими та рішуче підтримували Україну та українців, непросто, і я не знаю, чи це взагалі можливо. З огляду на нинішню ситуацію в Польщі, з її суспільними та політичними розбіжностями та конфліктами, важко уявити, що ці зміни будуть впроваджені швидко та ефективно.
Я розраховую лише на частину польського суспільства, на тих, хто протестує проти антиукраїнських дій, залучений в допомогу Україні та виявляє солідарність з Україною, що воює, на тих у Польщі, кого називають людьми доброї волі та здорового глузду. Це мало, але водночас дуже багато…
P.S. Коли я закінчую цей текст, росія здійснила черговий масований напад на Київ, на Луцьк, використовуючи понад 700 безпілотників та ракет. Дослідження показують, що у березні 2025 року денний рекорд становив 147 дронів та ракет для одного обстрілу. У травні — 273, а в липні — 740. Де ж у всьому цьому ми, поляки?
