Гештальт закрито? Над кремлем 1917 року вже майорів український прапор

Read in Google News!

Тим, хто прагнуть руїн Кремля і синьо-жовтого прапору над ним, слід знати – цей гештальт українці закрили у 1917 році. Коли гармати Українського важкого дивізіону цілий тиждень обстрілювали кремль, а козаки Запорозького полку півроку контролювали палац теперішньої путінської резиденції (над якою підняли український прапор). В центрі Москви двічі відбувався український військовий парад, пише історик Юрій Юзич для istpravda.com.ua. 

З початком Першої світової війни українське життя в Москві було загнане в глибоке підпілля і звичайний обиватель міг публічно хіба дізнатись про “малоросійський театр”. Майбутній організатор українського полку в московському гарнізоні – штабс-капітан (майор) Кузьменко – згадував, як одного дня побачив в газеті оголошення про такий театр.

Зрадів, “що не все тут таке чуже, можна побачити рідний театр”. А коли прибув на виставу у “народний дім” в Серпухові, то був шокований. І місцем проведення – біля входу стояли жінки легкої поведінки. І публікою – глядачі сиділи в шапках та лузали насіння. І акторами – хохлами. “Ну думаю, це не рідня хата, а трактирщина”.

Проте, вже через кілька днів Кузьменко зустрів в своєму 167-го піхотному Острозькому полку одного молодшого офіцера. Прямо списаного з котрогось із персонажів картини Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султану”. Кузьменко згадував:

“Дуже приємно побачити свого чоловіка… Розбалакавшись, оказалося кооператор і учитель з Полтави, найсвідоміший Українець, закинутий війною в Білокамянну”. І далі Кузьменко констатував: “На 250 офіцерів полку, з яких добра половина була походженням з України, це був єдиний свідомий Українець”.

Кокарда українізованої частини російської армії, 1917 р.

Був це підпоручник (молодший лейтенант) Кузьмінський. Згодом, у 1918 році, “не дивлячись на свої 43 роки, на сім’ю, він вступив до Сірої дивізії” і “був замордований большовиками в Новограді Волинському”. А тоді, напередодні революції 1917 р., у нього вже були “знайомства посеред українців інших Московських полків”.

Кузьмінський познайомив Кузьменка із Арсеном Чернявським, майбутнім підполковником Армії УНР. “Одного разу ми стрічались з ним. Було приємно балакати, обмін думок”. Саме Чернявський розповів, що в Москві існує справжня українська хата – товариство “Кобзар”.

Так в лютому 1917 року Кузьменко потрапив на пам’ятну панахиду за Тарасом Шевченком у Москві, де “церква була повна українського громадянства”. А ввечері того ж дня прибув “на реферат”, який конспіративно проходив в одному з домів на вулиці Тверській.

З військових у цій вечірній програмі брало участь лише біля 10 осіб. Були між ними й майбутній полковник Армії УНР Митрофан Попсуй-Шапка, уродженець Нової Водолаги на Харківщині. Були два брати Чернявські (у Арсена був молодший брат Сильвестр, згодом підстаршина Армії УНР). Балакали про революцію, “всім ясно було що це питання найближчого часу”[1].

Підполковник Армії УНР Арсен Чернявський

ПОЧАТОК РЕВОЛЮЦІЇ

Через два дні після панахиди за Шевченком, 27 лютого 1917 р., Москву захопила всеросійська революція. І вже 3-го березня 1917 р. група старшин-українців, що брала участь у вечірньому Шевченківському святі, скликала перше віче Українського воїнства в Москві.

Присутніми було біля 300 чоловік. Старшини були ті ж, що й раніше, але цього разу додався поручник Олекса Левицький – син батька української кооперації Миколи Левитського (того самого, що з його іменем пов’язана перша письмова згадка про вітання “Слава Україні!”).

Зборами провадив Арсеній Чернявський, секретарював – Ілько Чудненко. Останній був тоді 19-літнім уродженцем Черкащини, а згодом стане поручником Армії УНР, працюватиме в українській дипмісії у Польщі, переживе концтабір Освєнцим і помре в 1961 р. у Варшаві.

“Зібрання носило характер надзвичайно підвищений, як на Великдень перед тим як панотець має святити паски. – згадував Кузьменко. – Після першої промови Арсена Чернявського в загальних рисах охарактеризувалось значіння революції”. Наступними виступаючими були інші промовці.

“Між ними перший п. [Олександр] Чопківський – чоловік талановитий, прекрасний промовець. Він прямо наелектризував, загіпнотизував приявних. У козаків національно-свідомих горіли очи полум’ям… Наслідки були незвичайні. Маленький гурток старшин і козаків почули перший раз за весь час що вони одне тіло”.

У результаті цього віча створено Український військовий клуб Москви, “де мусить зібратись українське вояцтво, як в рідній хаті, для обміну думок, для вироблення тактики, для підпертя домагань свого народу своїм авторитетом та збройною силою”.

Обрано президію: голова – військовий інженер Ю. Авдієв (Чопківський відмовився); члени – підпоручники А. Чернявський та М. Попсуй-Шапка, штабс-капітан Кузьменко; секретар – хорунжий І. Чудненко. Проводу товариства доручено передусім подбати про “безпечне помешкання в найближчому часі”, щоб зібрати нове віче “широко оголосивши про це по гарнізону”[2].

Перша сторінка спогадів штабс-капітана (майора) Кузьменка

Невдовзі Чопківського делегують від Клубу на Всеукраїнський Національний Конгрес, який проходив в Києві 6-8 квітня 1917 р. На цей з’їзд Клуб відправив також вітання:

“Ми, українці – вчителі, солдати і офіцери московського гарнізону – вітаємо український конгрес. Бажаємо почути в його постановах непохітну волю українського народу… Сміємо завірить, що українці Моск. гарнізону безстрашно зустрінуть ворожі виступи. ..Хай живе вільна Україна. Борітеся – поборете”[3].

Самостійність Конгрес не проголосив, перемогли автономістські настрої. Але Чопківський обраний членом Центральної Ради, де позиціонуватиметься, як “український позапартійний соціаліст”[4]. Пізніше стане членом Малої Ради, тобто президії Центральної Ради і докладатиме зусилля для українізації м. Миколаєва[5].

Як і було заплановано на першому вічі українських військових Москви 3 березня Клуб організував справжній штаб – прямо на Арбаті. За спогадами Кузьменка, це було двокімнатне помешкання, яке українці міста називали “Elldorado”. В одній кімнаті мешкав господар, а в іншій розгорталось українське життя:

“Тут ночували приїзджі, тут збірались всі партії, тут одбувались співанки, тут же й ми пристроїлись. Засідання нашої президії ніколи не одбувались одні: одночасно співав хор, лаялись есдеки з есерами, читались лекції партійними діячами та ін. Одним словом Сорочинський ярмарок. Збірались ми часто, майже щодня”.

ПЕРША ДЕМОНСТРАЦІЯ: ПІД ЯКИМ ПРАПОРОМ?

Коли революція дійшла до Москви – за спогадами Степана Сірополка – місцеві українці організували “величаву маніфестацію з українським прапором біля пам’ятника М. Гоголю на бульварі його імені” (поблизу Арбату) та повели “роботу серед українських вояків, розташованих по московських касарнях”[6].

Пам’ятник Гоголю, авторства скульптора Андрєєва, що спочатку стояв на Арбатській площі, наприкінці Гоголівського бульвару. Тут українці проводили свою першу публічну демонстрацію в Москві

Докладний опис цього публічного виступу залишив учасник подій кобзар Василь Ємець-“Войнаренко”. За його спогадами “численна українська колонія” міста гуртувалась у той час на розі Воздвиженки та Нижньо-Кісловського провулку, в будинку під номером 7. Фактично – це був центр української громади Москви, де “двері майже не замикаються”.

Між собою, за спогадами голови Українського військового клубу Москви Ю. Авдієва, українці називали це товариство “Український комітет жертвам війни” або просто – “Український комітет”. Очолював його багаторічний директор Державного банку в Москві Павло Одарченко із Лебединського повіту Харківщини[7].

Підготовка до маніфестації йшла під керівництвом Винниченка. На одному з із засідань ухвалено нести лише один прапор – великий, червоний… Ідея “нести два прапори – червоний і жовто-блакитний” була відхилена, бо більшість соціалістів “і чути не хотіла за національний прапор України”. Пізніше всі вони перейшли до большевиків.

Лише в день самої демонстрації “частина більш по національному настроєної соціалістичної молоді”, а зокрема В. Ємець, до червоного прапору причепили жовто-блакитні стяжки. Зробив це фізично студент Комерційного Інституту Михайло Кушніренко – “кремезний та симпатичний” нащадок запорозьких козаків.

“Нехай, мовляв, москва бачить, що то маніфестуватимуть сини щойно воскресаючої з мертвих України” – згадував Ємець. І коли патріотичні українські студенти з гордістю підносили національну символіку, використання якої при царській владі було під фактичною забороною, почувся жіночий голос: “А це що таке? Хто повісив ці стяжки? Зараз же їх зірвати!”.

Цю настанову озвучила дружина “божища” Винниченка – Розалія. “Та не зважаючи на це, ніхто з нас ані не ворухнувся, щоб зірвати нашу національну емблему” – згадував Ємець. Після повторного обурливого звернення Розалія “підскочила до прапора, хопилась стяжок і, зірвавши, шпурнула ними на землю”.

Ніхто не сподівався чогось подібного. Настала мертва тиша, яку порушив однопартієць Винниченка – Олександр Грудницький (загинув в боротьбі з більшовиками), зухвало висловившись про національне походження Розалії.

За твердженням Ємця про цей випадок багато говорилось, що “Роза” зірвала український прапор. Але “це не відповідає правді, бо національного прапору тоді ми взагалі не робили, були ж зірвані наші національні стяжки з червоного прапору”[8].

Обкладинка концертної програми у Москві, 18 березня 1917 року

САМООРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ВОЯКІВ МОСКВИ

Лиш після того, як у Києві зорганізувалась Центральна рада, у Москві організовано понадпартійну Українську Раду, яка включила представників усіх тамтешніх українських організацій. Цю раду до жовтня 1917 року очолював майбутній очільник Міністерства внутрішніх справ УНР Олександр Саліковський[9].

Громадсько-політична самоорганізація місцевих українців значно відставала від динаміки серед військових. Цю раду створено лише 18 квітня (майже через два місяці після початку революції). Осідок її містився за адресою: Воздвиженка, буд. Брискорн, кв. 35[10]. Згодом на базі цієї ради створено ще Українську раду Центральної росії, де заступником голови був очільник Українського військового клубу Ю. Авдієв[11].

У вояцтва справи йшли значно краще. Проте, форсовану самоорганізацію в армії одразу і категорично не сприйняло російське офіцерство. “Все воно без винятку рангів і політичних поглядів оскалило свої челюсти і ревло” – згадував Кузьменко.

Попри це “негайно в цілому гарнізоні по частинам були закладені громади”. І від кожної української військової громади до Українського військового клубу спрямовувались делегати, що дуже швидко перетворило українців у грізну революційну силу в Москві. У певний момент на це звернуло увагу й російське командування[12].

Так 26 квітня 1917 року українців запросив на розмову самопроголошений комендант московського гарнізону підполковник Олександр Грузинів. Його відвідала делегація Клубу, яка “клопоталась, щоб з військових частей московського гарнізону виділили салдатів і офіцерів-українців і склали з них ядро національних українських полків”.

Грузинов заявив депутації, що “визнаючи бажаним творення охочекомонних (“добровольчих”) національних військових одиниць, він не може погодитись на виділеня з полків окремих солдатів”. Бо це може “відбитись на військовій міці російської армії”[13].

Вимоги, які ставив Клуб були цілком в наративі самостійників М. Міхновського із Українського військового клубу ім. П. Полуботка в Києві. Йшлось про створення окремих українських полків, тобто застосовуючи якісний підбір. Соціалісти, йшли іншим шляхом – українізації усіх можливих підрозділів (масовий принцип).

Грузинов відкинув самостійницький концепт. “Було досягнено одностайного дозволу Командуючого Округа” лише на “усвідомлення” вояцтва, яке походило з України. Але і цього було достатньо, щоб посилити працю. “Клюб розіслав листи і телеграми до всіх гарнізонів Московської Округи”. Щоб вести “усвідомлення“.

москва, “украинцы со своим лозунгом в день 1 мая (18 апреля)”

ГАЗЕТА “РАННЕЕ УТРО”

А працювати було серед кого. У одній Москві 4 травня 1917 року на Загальні збори зібралось 1200 українців-артилеристів, які представляли різні частини гарнізону. Артилеристи постановили: “ми постановляємо організовуваться в батарейні і бригадні і инші організації і єднатися навколо Українського військового клюбу в Москві”.

І далі: “Ніякого чужого втручення в Українські справи на Українській землі ми не потерпимо і, коли потрібно буде, всі, як один, будимо боронити: свою волю, свою свободу, свою національну незалежність”. Підписали резолюцію, зокрема писар Чернявський і присутній на зборах вище згадуваний пропагандист Ол. Чапковський[14].

РОЗГОРТАННЯ НА ВСЮ МОСКОВЩИНУ

На початку літа 1917 року політична ситуація для Українського військового клубу в Москві різко змінилась в позитивний бік. Комендантом Московского воєнного округу призначено російського соціаліста-революціонера Олександра Верховського. Відомого в армії борця із царським абсолютизмом.

Він із розумінням поставився до вимог Українського військового клубу та заявив: “Я походжу з України, люблю український народ, розумію його інтелектуальні здібності, і тому рахуйте мене своїм приятелем. Все що Вам потрібно і що буде залежати від мене я зроблю” – згадував Кузьменко. Американська українська преса взагалі, згодом, напише: “Верховський походить з Волині і є свідомим Українцем”[15].

Слово своє, майбутній генерал і воєнний міністр російської імперії, дотримав. Українці військового Клубу “в першу чергу розіслали телеграми і листи по всій окрузі про закладення українських громад в гарнізонах”. Таким чином оргаінзовано українські військові осередки у Брянську, Ярославлі, Нижньому Новогороді, Твері, Івано-Вознесенську та в інших гарнізонах Московського воєнного округу.

Олександр Верховський

Опісля, з дозволу Верховського, скликано в Москві з’їзд представників цих громад. На якому “приступлено до формування перших батальйонів в полках”. А Верховський не лише погодив цю ініціативу, а “розіслав по гарнізонах телеграму в якій наказував негайно приступити до введення українців в [такі] батальйони” – згадував Кузьменко.

В Москві негайно організовано по одному українському батальйону в 7 піших полках, окрім цього “цілий важкий 7 дивізон оголошений українським”. Лише в кавалерійських підрозділах московського гарнізону “формування українців не відбулось за браком там українського старшинства”.

За твердженням Кузьменка “це було звичайне явище, що в кавалєрії весь унтер-офіцерський кадр творили українці, а офіцери – вірно поддані”. З цієї причини в кінних частинах Москви, як і скрізь по фронтах, українізація йшла дуже повільно[16]. Проте, за спогадами Костя Смовського, один “кінний український полк імени гетьмана Калнишевського” таки було створено. У Московській військовій окрузі, у Твері[17].

Український військовий клуб Москви активно поширював свою мережу в основних гарнізонах Московського воєнного округу. Так, наприклад, ще у середині травня 1917 р. філію клубу створено в Рязані. На базі організованої ще в березні української громади, яка вже мала свій театр, хор і планувала відкрити школу для дітей[18].

Приклад із міста Ржев, тепер Тверської області. Комітет Української Ради місцевого гарнізону 22 червня провів парад з нагоди проголошення в Києві І-го Універсалу. За участі 2400 вояків-піхотинців при 69 офіцерах 53 піхотного запасного полку і 40 уланах-українцях 15-го Татрського полку. Читання універсалу відбувалось під команду: “На варту!”[19].

ПЕРЕГОВОРИ З ВЕРХОВСЬКИМ І КЕРЕНСЬКИМ

Для посилення українського руху у Московському воєнному окрузі з Києва до Москви 5 липня 1917 р приїхав Кость Смовський, майбутній полковник Армії УНР (в еміграції – генерал). Від Петлюри він отримав повноваження “на Московську і Петроградську округи по українізації військових частин”[20].

На місці Смовський одразу ж організував Українську Військову Раду Московської округи. А також зібрав делегацію, до якої – окрім нього – увійшли полковник Мілашевський та сотник (капітан) В. Савченко. Ця делегація двічі відвідувала командуючого округом Верховського, вимагаючи формування українських частин[21].

Делегацію очолював Мілашевський (Міклашевський, Маклашевський) – командир 4-го окремого артилерійського дивізіону, до якого формально приїхав служити Смовський[22]. Ця частина готувались для “відправки до Франції на поповнення російського експедиційного корпусу”. Верховський – за твердженням Смовського – прийняв делегацію, але “не дав згоди на організування українських частин”.

Погодився лише “на зформування одного пішого полку” чисельністю до 2 000 вояків. Який мав би охороняти майбутні “Установчі збори” російського демократичного парламенту. Тобто до російських солдат російські офіцери вже тоді не мали довіри через їх деморалізацію.

За порадою Верховського делегація Мілашевського відвідала також і Керенського – главу Тимчасового уряду російської імперії. Цей в загальному підтримав позицію Верховського, але на вимогу формування більшої кількості українських підрозділів “почав говорити підвищеним тоном про український сепаратизм”. Що Центральна Рада зраджує “російську безкровну революцію”[23].

Полковник Мілашевський, теж відповів підвищеним голосом. “Ми, представники українського війська, прибули в державних справах українського великого народу”. На цю жорстку відповідь Керенський аж зірвався з місця, почервонів і походив по кабінету, щоб заспокоїтись. Мілашевський апелював до дозволу на формування польських частин.

Українська поштівка, 1917 року

Керенський, ще більше почервонівши, відповів: “Только в том случае, если Временноє правітельство не будет імєть вооружонной сіли, Україна і Польща могут стать самостоятельнимі государствамі! А балтійскіє малєнькіє государства вообще не могут существовать без росії”[24]. На цьому розмова завершилась і українська делегація повернулась до Москви.

Згодом делегація вдруге відвідала Верховського. І отримали відповідь, що “нельзя дєліть шкури, когда медведь не забіт”. Проте, все ж він дав згоду сформувати “большой полк із харошіх малороссійскіх салдат”[25]. Кузьменко згадував: “Верховський видимо погоджувався, але боявся”. Бо знав погляди Керенського, із яким пообіцяв поговорити. Після другого візиту “став більше уступчивим, а на третій він зовсім згодився”[26].

У результаті тривалих переговорів 20 липня 1917 року прийшов наказ Керенського, який дозволив створити у Москві Український запоріжський піший полк, а також сформувати український артилерійський дивізіон з підполковником Миклашевським на чолі[27].

Тоді ж Симон Петлюра призначив А. Чернявського представником Українського Генерального Військового Комітету при штабі Московського військового округу. Майбутній генерал Армії УНР Володимир Кедровський відзначав: “Особливо багато праці… спало на плечі… Чернявського, що довго перебував у Москві, формуючи там українські частини”[28].

УКРАЇНСЬКИЙ ЗАПОРОЖСЬКИЙ ПОЛК

Український полк в Москві почав формуватись задовго до офіційного дозволу на його створення. Смовський згадував: “Не зважаючи на заборону й перешкоди російського військового міністерства і уряду, українці вже від травня того ж року мали сформовані в Москві Піший Запорізький полк силою 6 тисяч вояків”[29]. Формування полку проходило на Ходинці, в єгерських касарнях і в літніх таборах піхоти. Переважно з бувших гвардійців[30].

Основою Запорожського полку в Москві стали 275 козаків із 664-ї дружини на чолі із Митрофаном Попсуй-Шапкою[31]. Він був не лише одним із перших творців українського військового руху в місті з перших днів революцій. Але й став учасником усіх трьох Всеукраїнських військових з’їздів, які проходили весною, влітку і восени 1917 року у Києві[32].

Митрофан Попсуй-Шапка

За спогадами Кузьменка, окремий український полк почав формуватись Українським військовим клубом Москви одразу після того, як були сформовані українські батальйони. Тобто в кінці червня на початку липня 1917 р. “Ми виходили з того значення, що українські батальйони в російських полках ніщо”, а “в разі чого кожен такий батальйон може бути роззброєний переважаючо кількісно елементом москалів”.

Верховський реально допоміг створити український полк у Москві. Для цього він організував виділення казарм і табору 4-го гренадерського Несвіжського полку, а ще – 12 000 повних комплектів однострою (правда, чобіт виділено лише для половини комплектів). Також порадив українцям обрати з-поміж свого середовища кандидата в командири полку.

Було дві кандидатури, обидва в ступені штабс-капітана: Кузьменко та Святослав Захарчук. Перший відмовився, тому обрали другого. Свою юність Святослав Захарчук провів в Луцьку, був випускником Чугуївської піхотної школи, членом Українського військового клубу став в кінці травня 1917 р. У майбутньому пройде усю визвольну війну і здобуде ступінь полковника Армії УНР[33].

Вибори командира і формування українського полку проходили в літньому таборі Несвіжського полку. Після виборів козаки і старшини розійшлись по батальйонах своїх полків. Подальшим оформленням полку зайнявся Святослав Захарчук разом із головою Українського військового клубу в Москві Ю. Авдієвим і при підтримці О. Верховського.

Через кілька днів вийшов перший полковий наказ, де зазначались командири батальйонів: 1-го – капітан Солоха, 2-го – штабс-капітан (прізвище не зазначене, можливо Попсуй-Шапка), 3-го – штабс-капітан Кузьменко, 4-го – штабс-капітан Клишевський. Начальником господарської частини запорожців став підполковник Вовк із Сибірського стрілецького полку. А полковим ад’ютантом – підпоручник Олекса Левицький.

Склад нового полку був надзвичайно військово і патріотично налаштований, адже до його складу “входило тільки одних унтер-офіцерів 2000 чоловік”. Не меншу частину полку складали бунчужні (сержанти). “Загально відома аксіома, що унтер-офіцерський склад Російської Армії складався майже виключно з українців, а між бунчужними рідко попадалися кацапи” – згадував Кузьменко[34].

ПРАПОР НАД КРЕМЛЕМ І ПОЛКОВИЙ ПРАПОР

Від липня і до кінця жовтня 1917 року “українські частини несли варту в гарнізоні, а головно в Кремлі” – згадував Смовський. І далі: “Тоді на кремлівській вежі, після 3-кольорового царського прапора (чоно-жовто-білого. – Ред.) повівав український синьо-жовтий прапор аж до того часу, коли большевики опанували Москву”[35].

Тобто замість прапору сім’ї Романових, яка зреклась престолу, висів український національний прапор. Цікаво, що і в Петербурзі царський “Зимовий палац” теж охороняли українці[36]. Російські офіцери боялись довірити охорону найбільш важливих об’єктів своїм солдатам-росіянам.

Запорожці добре знали і розуміли символіку прапора. Бо одразу взялись за пошиття власного полкового знамена, де – до речі – зображено український національний стяг синьою барвою вгорі. Пошив його Клуб за 600 рублів – колосальні гроші по тих часах. “З одного боку була ікона Матері Божої Покровительниці всього війська Запоріжського, з другого – звичайний стародавній малюнок козака з самопалом і шаблюкою”.

Посвята прапора і урочистий парад відбулись 6 серпня 1917 р.[37]. Увесь полк був одягнений в новенькі, добре підігнані майстрами, однострої з особливостями “на взірець гвардійської обшивки у старшин і козаків”. Старшини мали пагони “з красиво виробленою комбінацією літер У.З.”.

Свято вдалось на славу. Був гарний сонячний день. Після молебня був парад, “один з найліпших парадів які мали в життю бачити”. Прийняв його командуючий Московським військовим округом Верховський. Після обіду було віче в саду з виступами по історії України. Далі співали пісні, увечері грала музика.

Цей полковий прапор командир полку С. Захарчук проніс через усю визвольну війну і згодом передав до Музею визвольної боротьби в Празі. Врешті-решт прапор повернувся до України і сьогодні зберігається у фондах Національного музею історії України.

Прапор Українського запорожського полку в Москві, 1917

Наступного дня, після посвяти прапора, розпочалась звичайна військова рутина. “Це був період самого шаленого процесу розкладаючої агітації більшовиків”, а “скрізь в полках сиділи агітатори”, які “навчали солдат не слухати офіцерів, вчиняти бунти, псувати майно полку, не йти на фронт і т.д.”.

Уся ця “розбещена солдатська маса по цілим полкам грала в карти, а в день спала”. Почались крадіжки. “А товаріщі большовики продовжували свою роботу”. На цьому тлі Запорожський полк в Москві, під керівництвом своїх старшин, був острівцем стабільності. У той час, як по місту ширилась ненависть між солдатами і офіцерами, посеред українців “повне довіря козака до старшин” – констатував Кузьменко [38].

Командуючий Московським військовим округом сильно заповажав українців після однієї несподівано перевірки. Одного дня він “несподівано приїхав на Ходинське поле, думаючи захопити український полк не за вправами”. Але застав на цьому полі, де провадився вишкіл (полігоні), одних лише українців.

Інші полки “лускали зернята” по казармах. З того часу, а “особливо після смотру українським частинам” (параду з нагоди посвяти прапору), Верховський твердив, що він ще “не бачив такого блискучого смотру” і тому “став горячим прихильником українізації війська”. Окрім цього командуючий особисто став почесним козаком Запорожського полку. Бо й “сам українець родом з Волинської губернії”[39].

Отже, не дивно, що кремль було доручено охороняти запорожцям. Окрім цього, український полк із Москви залучався до придушення лівих і правих виступів проти Тимчасового уряду. Зокрема, полк був задіяний у “каральній експедиції” для придушення солдатського бунту у Нижньому Новгороді, підлаштованого більшовиками в липні 1917 року. До сутичок тоді не дійшло, збільшовичені солдати опору не чинили.

З іншого боку Запорожський полк в Москві активно виступив і проти правої контрреволюції, яку планував реалізувати генерал Корнілов у серпні 1917 р. З цього приводу збереглась “Постанова Ради Українською Військового Клубу у Москві” від 29 серпня 1917 року. Текст її передбачав, що “єдиний порятунок… творення національних армій”, зокрема української.

Рішення Українського військового клубу Москви щодо виступу генерала Корнілова. 

“НОВА РАДА”, 12 ВЕРЕСНЯ 1917 Р.

Опираючись на свідчення генерала Брусилова Клуб закликав негайно організувати Українську Армію та очистити російську армію від корніловщини, а передусім штаб Київського військового округу. Підписав документ Голова Клубу Ю. Авдієв і новий її секретар П. Калитенко. Останній замінив на цій посаді А. Чернявського[40].

Прямо під час засідання Ради Клубу, який укладав цю постанову, “представники 1-го Українського Запорожського полку у Москві одержали з полку по телефону накази негайно прибути до полку, бо він має вирушати на ст. Бологое (посередині між Москвою і Петербургом) з метою оборони Тимчасового Уряду”.

Відповідно представник полку Кузьминський (той, що познайомив Кузьменка із Чернявським) “вніс пропозицію припинити балачки з приводу революції і негайно приступити до голосування, щоб і вони – представники полку – мали змогу прийняти участь” у голосуванні. Дискусії зупинили, постанову ухвалено одноголосно.

УКРАЇНСЬКИЙ АРТДИВІЗІОН В МОСКВІ

Ще в травні 1917 року українські артилеристи зібрали Загальні збори. Учасниками іх стали 1200 вояків, які представляли: 1-шу запасну артилерійську бригаду, 4-й “особий” парковий дивізіон 115-ї артбригади, 23-й легкомортирний дивізіон та 122-гу артбригаду[41].

Коли в червні 1917 року на Ходинці у Москві почав формувався Запорожский полк, то в селі Шелепиха – тоді, недалеко від міста – організовувались два українські гарматні дивізіони. Учасник подій Кость Смовський маркував ці дивізіони, як 4-й і 7-й. А далі додавав, що вони позначались літерою “С”.[42]. Тобто на озброєні стояли короткоствольні французькі гармати типу “S”

Коротка нотатка Смовського означала, що в Шелеписі формувались 4-й особливий парковий дивізіон (115-ї артбригади) та 7-й дивізон важких гармат. Цей останній ще в червні 1917 року оголосив себе “Українським”, і в жовтні 1917 року жорстко розстрілюватиме кремль упродовж цілого тижня боїв в Москві.

Коли 20 липня 1917 року до Москви прийшов наказ воєнного міністра Керенського про формування Українського запорожського полку, то тим же наказом було доручено “з артилеристів 1-ї запасної артбригади сформувати український дивізіон з підполковником Миклашевським на чолі”[43]. Можна припустити, що згідно з цим дорученням, розпочалось формування єдиного підрозділу українських артилеристів Москви.

Мапка базувань українських частин в Москві. У  “військовому таборі” (в центрі) на Ходинському полі базувався влітку Запорозький полк. Південніше, в Шелеписі, розгортався Український артдивізіон. Північніше, в парку Петровського палацу, базувалась Українська самокатна команда (велосипедна рота)

Історію з цим дивізіоном генерал Армії УНР Володимир Кедровський наводить, як приклад того, яким чином формувались українські частини по всій імперії. Зокрема він відзначає, що в одній газеті було надруковано дивне повідомлення. Командир бригади – генерал-майор – просив допомоги для реалізації дозволу міністра, щоб формування на базі його частини “український гарматний дивізіон”.

Дивізія, в склад якої входила артбригада (і відповідно й український дивізіон) “сформована не дуже давно і своїх гармат не має”. Відтак генерал дуже прохав Центральну Раду “вжити заходів, щоби призначили український гарматний дивізіон, який формується в Москві, в 3 пішу дивізію”[44].

Не виключено, що побажання генерала було реалізоване. Бо восени 1917 року у Москві українці концентрувались в одому дивізіоні – 7-му, “Українському”. А очолював його полковник Мілашевський – нащадок запорожців, який мав Золоту зброю, а “його груди були завішені бойовими орденами”[45].

Ходинське поле. Тут створювався Український Запорожський полк в Москві, тут відбулась посвята полкового прапору. Тут вивчалась історія України та лунали вечорами українські пісні

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ПАРАД І З’ЇЗД У МОСКВІ

Напередодні більшовицького перевороту в жовтні 1917 р., Український військовий клуб в Москві провів ще один історичний захід – 1-й Український військовий з’їзд Московського військового округу. Проходив він 16-18 жовтня за участі представників українських військових частин Москви: Українського Запорозького полку, Українського важкого артилерійського дивізіону, Української роти самокатників (велосипедистів) і т. д.[46].

Перед відкриттям з’їзду на Арбатській площі відбувся парад українських військових частин, організований Українським військовим клубом Москви. Частини прибули на площу з синьо-жовтими прапорами. А опісля перейшли через Нікітський бульвар на Тверську, до приміщення засідань. Так створено Окружну Українську військову раду (в межах Московського військового округу) в складі 15 осіб і на чолі з М. Попсуй-Шапкою.

Вже після перемоги більшовиків у Москві, один із організаторів повстання який очолив військову округу (Микола Муралов, уродженець Донбасу), визнав рішення цього з’їду і довів їх окремим наказом по підпорядкованих більшовицьких військах. У тому наказі була й наступна теза: “Раді пропоную взяти всі українські частини і всіх військових чинів української національності під своє відання на учот”.

Окрім цього більшовицький начальник наказав: “всіх юнкерів української національности московських шкіл прапорщиків передати в роспорядження української військової ради” (таким чином всім їм дарувалось життя, оскільки на юнкерів було окреме полювання у захопленому більшовиками місті)[47]. Це свідчить про надзвичайну потугу української збройної сили в Москві, навіть після більшовицького перевороту.

1-й Український військовий з’їзд Московського військового округу обрав також своїх делегатів на ІІІ Всеукраїнський військовий з’їзд в Києві. Серед делегатів були М. Попсуй-Шапка та Кость Смовський. А передати вітання від Московської Окружної Ради поїхав делегат Кузьминський. Той самий, який познайомив Кузьменка з українським підпіллям в Москві, а опісля загине в складі Сірої дивізії[48].

Генерал Армії УНР Володимир Кедровський згадував, що окрім маршових рот в Петрограді й Москві були сформовані цілі окремі українські дивізії, полки, гарматні бригади й різні технічні частини. Вони вимагали відправити їх в Україну, або на фронт, але “їх там затримували в столицях, як потрібні “надьожния”, добре здисципліновані війська” [49].

БОЇ ЗА МОСКВУ

Гаубиця Українського дивізіону на Калузькій площі Москви, що стріляла по Кремлю (ця площа якраз на південний схід від Кремля, звідки вели вогонь українці)

Коли в Москві почалися бої між червоною гвардією і білогвардійцями, “українські частини окопавшись в своїх районах, тримали нейтралітет” – згадував Кость Смовський. Делегації то з червоної, то з білої сторони “приїздили до українських частин і просили перейти на їхню сторону, але українське командування гостро трималося невтралітету і не втручалося в боротьбу москалів”[50].

Проте, Смовського тоді не було на місці подій – він був в Україні, делегатом від Москви, на ІІІ Всеукраїнському військовому з’їзді. На практиці ж українські частини дещо допомагали і одній, і другій стороні.Так, наприклад, один із керівників більшовицької групи Петровської районної думи (вона ж організувала і сусідній Бутирський район) згадував, що у протистоянні із юнкерами їм вдалось залучити українців.

“На третий день боя наша руководящая группа усилилась”. Того дня до них, в Петровському палаці на Тверській, приєдналась Українська самокатна команда (рота), яка розташовувалась в парку навколо палацу. “И мы завязали связь с артиллерийской бригадой, находившейся на Ходынке” (мабуть Миклашевського). Надалі головне завдання цього штабу, включаючи самокатників, полягало у прикритті оцих артилеристів[51].

Український полк, очевидно що Запорожський, – за спогадами червоногвардійця Страхова – охороняв кремль. Базувався полк у Миколаївському палаці[52]. Саме там, де тепер розміщена головна путінська резиденція. Окрім українців в Кремлі стояв батальйон 56-го (за іншими даними – 256-го) і одна рота 193-го полків, які охороняли арсенал та займали всі внутрішні входи в кремль.

Зовнішні входи охоронялись юнкерами[53]. Користуючись тим, що 256 полк був збільшовиченим, група червоногвардійців 26 жовтня увійшла на територію і зайняла оборону. Зайшла частково, бо решту відрізали юнкери. Український полк дотримувався нейтралітету і не втручався. Старшини-українці, щоправда, захопили в гаражі два броньовики (на які дуже розраховували більшовики, щоб прорвати оточення) і не пускали їх в бій.

Верхів’я “Беклемишевской башни” після обстрілу Українського дивізіону. Опісля відбудоване архітектором І. В. Рильським

Більшовик Страхов згадував: “Во главе Украинского полка, который охранял Николаевский дворец, стоял полковник Онуфриенко. Во время боя полк охранял (продовжував нести вартову службу. – Ред.) правую сторону, часть Кремля со стороны Каменного моста. По приказу полковника Онуфриенко солдаты снялись и пошли в казарму”.

Справа в тому, що юнкери почали обстріл, зокрема із тридюймової гармати на Арбаті, а українці, які тримали нейтралітет, не хотіли допомагати більшовикам. Тому і знялись із мурів Кремля. Ввечері 27 жовтня командуючий Московського військового округу полковник Констянтин Рябцев (був начальником штабу у Верховського) випустив останній снаряд по Кремлю та поставив ультиматум більшовикам. Український полк відкрив ворота, більшовики здались в полон[54].

Дослідник совіцької артилерії Ігнатій Прочко у свій ґрунтовній праці стверджував, що артилеристи 7-го Українського тяжкого артилерійського дивізіону в боях за Москву підтримали більшовиків. У цьому дивізіоні мало б бути 18-ть 152-міліметрових гармат (три батареї по 6 гармат). Коли в Кремлі засіли юнкери, то 28 березня вони розпочали артобстріл цього основного осередку спротиву. Одразу з кількох позицій в місті.

Саме 7-й Український тяжкий артдивізіону, із вогневої позиції “на Воробьевых горах” (тобто з південного-заходу), завдав найбільших ушкоджень Кремлю. Обстріл тривав кілька днів. Юнкери не витримали і здали кремль вранці 3 листопада. Прочко резюмував: “В обеспечении этой победы большая заслуга принадлежит артиллерии”[55]. Тобто й українцям.

На жаль, в останні дні боїв у Москві загинув полк. Мілашевський. Як зазначалось вище він, очевидно, й був командиром 7-го Українского тяжкого артдивізіону. “Кожного дня з Ходинки, де містився український штаб, він з адьютантом їздив автом до своєї родини на Скобелевську вулицю, де мав свій дім, і під час однієї з таких поїздок пострілом з червоної чи білої сторони він був тяжко ранений і помер” – зафіксував у своїх спогадах Смовський[56].

120-мм французька гаубиця “С” взірця 1890 р. Із таких ймовірно українці обстрілювали кремль в Москві в жовтні 1917 р.

ПОВЕРНЕННЯ В УКРАЇНУ

Після перемоги більшовиків у Москві стало очевидним, що українським частинам гарнізону та усього військового округу необхідно негайно перебиратись в Україну. Кость Смовський, який 12 листопада 1917 р. повернувся до Москви згадував: “большевики робили нам великі перешкоди, бо не хотіли випустити з Москви військових частин з зброєю, головне гарматами”. Це була загальна політика більшовиків по всій імперії.

Особливо “дуже зле відносилися до нас командант московського гарнізону бувший прапорщик Муралов” (той самий, що з Донбасу). Проте, “по довгих домаганнях нашої делегації він дав згоду відправити піхоту, але без зброї і тільки сотнями в особових вагонах, а артилерію — спеціяльним ешелоном”[57].

Муралов погодився відпустити українців зі зброєю і гарматами з умовою, що українські артилеристи і два курені піхоти (батальйони) дорогою ліквідують осередок контрреволюціонерів, які не визнавали московської радянської влади. Українська делегація дала згоду. Тож вранці 17 листопада український ешелон з артилерією та піхотою прибув на станцію в місто Тулу та розвантажив батарею гаубиць.

Гаубиця Українського дивізіону біля старого Кримського мосту, спрямована в бік Кремля. Тепер тут набережна Парку Горького (батареї українського дивізіону могли мати різне розташування в близьких околоцях Воробйових гір)

“Мої гарматники (я був командиром гарматної батерії) – згадував Смовський – робили це з великою охотою. Було випущено до сотні гарматних набоїв: бомби тротилові, мегенітові, а також шрапнелі зробили своє діло”. За пів години Тула горіла, а представники влади Тимчасового уряду прибули на станцію “і піддались під владу червоних комісарів”.

Через кілька годин ешелон від’їхав з Тули до Києва, 7-й Український тяжкий артдивізіон, озброєний французькими гарматими, розташувався за Дніпром “на Слобідці”. Запорозький полк, чисельністю у 7000 козаків, мав розміститись на Слобожанщині. “Прибуло по парі сотень, – згадував далі Смовський, а решта вояків поїхала або пішли додому”, щоб встигнути “поділити землю”[58].

Дмитро Дорошенко у свій “Історії України” твердив: “полк з Москви, що їхав “славити визволення України”, розпався, ледве витримавши один парад у Києві”. Бо досить швидко головним гаслом переважної маси солдат-українців стало: “Додому!”[59]. Дорошенко, мабуть, мав на увазі не Запорожський, а Наливайківський полк. Який почав формуватись у Москві ще в жовтні-листопаді 1917 року із солдатів запасних частин гарнізону[60].

Згідно з дослідженнями історика Михайла Ковальчука Запорожський полк в кінці 1917 р. прибув у Куп’янськ, що за 120 кілометрів на схід від Харкова. Командир полку Святослав Захарчук намагався встановити порядок, однак солдати безупинно мітингували (за спогадами Кузьменка ще “після поповнення полку збольшевиченим Нижегородським гарнізоннім почалась тверда агітація большевицька”).

Подібна ситуація була і по іншу лінію фронту – командир більшовицьких частин, які сунули на Україну, Антонов-Овсієнко двічі наказував своїм частинам роззброїти запорожців. 1-му петроградському загону Ховріна, відтак воронезькому Воєнно-революційному комітету. Лише 3 січня 1918 року роззброєння здійснив 1-й московський зведений загін Сабліна, чисельністю у 1900 бійців. Так, одні москвичі – без жодного спротиву – роззброїли інших москвичів (українських), вилучивши 3000 гвинтівок[61]

До кінця листопада 1917 року 7-й гарматний дивізіон “був цілком здеморалізований і розкладений пропагандою комуністки Бош” та “совєтом солдатських депутатів”, які в той чає безкарно вели свою роботу в столиці України. Так згадував Смовський[62]. Тим не менше, деякі його старшини продовжили боротьбу.

Серед них був 22-річний уродженець Одеси підпоручник Петро Івахненко, який в Армії УНР дослужився до сотника. Він стане учасником боїв за Київ з більшовиками, де втратить старшого брата. Згодом воюватиме командиром гаубичної батареї в складі 2-го гарматного полку Волинської дивізії. Весь час перебуватиме на фронті, звідки піде в перший Зимовий похід. Помер Івахненко 29 листопада 1939 р. в німецькому м. Біттенберг[63].

Червоні гайдамаки Слобідського коша, зима 1917-1918 рр. Серед них можуть бути і колишні козаки Запорожського полку в Москві

ДОЛЯ ОРГАНІЗАТОРІВ УКРАЇНСЬКИХ ЧАСТИН В МОСКВІ

Після роззброєння Запорожського полку Святослав Захарчук з частиною офіцерів і добровольців виїхав до Полтави, де приєднався до Гайдамацького коша Слобідської України. З колишніх запорожців Захарчук сформував 1-у сотню куреня Червоних гайдамаків. Тут їх знову зустрів Кость Смовський, який вже викладав артилерію в 2-ій Піхотній Юнацькій Школі на Подолі (стала основою куреня Чорних гайдамаків все того ж Слобідського коша)[64].

Святослав Захарчук пройде усю визвольну війну, зокрема в січні 1919 року командуватиме в боях під Києвом 4-м полком Січових Стрільців у складі 1500 старшин і козаків. Досі доля цього полковника Армії УНР залишалась невідомою. При підготовці цієї публікації вдалось з’ясувати, що під час Другої світової війни він мешкав на Волині, в с. Біловіжі (тепер у Рокитнівській громаді Сарненського району).

У 1942 році, на перший день Великодніх свят, до хати Захарчука зайшов фольксдойч, який покепкувавши над портретом Тараса Шевченка на стіні, почав вимагати замінити його на портрет фюрера нацистів. 52-річний Захарчук категорично відмовився і загинув на місці, отримавши 7 куль. Убивцю не покарали, окупаційна влада заборонила брати участь у похоронах Захарчука[65].

Кількома роками пізніше, у Празі, помер підполковник Армії УНР Арсен Чернявський – перший секретар Українського військового клубу у Москві. Після визвольної війни він не лише викладатиме в Українській господарській академії у Подєбрадах, а активно включиться в розвиток Пласту, як старший скаут-інструктор старших пластунів. Обоє його дітей – Ярослав і Аріадна – теж виростуть активними членами Пласту.

Так само у Празі, у 1960 році, знайде свій спочинок поручник Митрофан Попсуй-Шапка, який в Армії УНР дослужився до полковника. Полковник Армії УНР (на еміграції – генерал) Кость Смовський теж помер у 1960 році, але в США. З-поміж основних творців Українського військового клубу в Москві досі невідомою залишається доля штабс-капітана Кузьменка.

Щодо голови Українського військогового клубу в Москві Ю. Авдієва, то востаннє він “засвітився” у 1919 році в київському часописі “Промінь”, опублікувавши статтю “Треба взятись”. Визначний оратор цього клубу О. Чопківський після більшовицької окупації України залишився в Києві проводити національну працю.

У серпні 1991 року онуки запорожців довершили справу своїх дідів. Коли путчисти завели до центру Москви танкові колони, то на вулиці міста вийшли протестувальники. Багато із яких тримали синьо-жовті прапори. Український сержанти і старшини тоді таки убили більшовицьку імперію, піднявши на своїх танках у Москві українські національні прапори.

[1] Biblioteka Narodowa w Warszawie. – MF 68754. – Арк. 378.

[2] Biblioteka Narodowa w Warszawie. – MF 68754. – Арк. 378.

[3] Наше життя (Петроград). – 1917. – 20 квітня.

[4] Українська центральна рада. – Т. 2. – Київ, 1997. – С. 411.

[5] Подяка О. Чапківському // Нова рада. – 1918. – Ч. 3. – 5 січня. – С. 2.

[6] Сірополко Степан. З українського життя в Москві (сторінка зі спогадів) / Калєндар-альманах “Дніпро” на 1929 р. – Львів, 1928. – С. 65.

[7] Сергійчук Г. Українське національне відродження у Москві в 1917 році / Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Вип. 2. – 2015, Дрогобич. – С. 43-42.

[8] Войнаренко О. До нової Полтави. – Філадельфія-Нью-Йорк, 1955. – С. 16-17.

[9] Сірополко Степан. З українського життя в Москві (сторінка зі спогадів) / Калєндар-альманах “Дніпро” на 1929 р. – Львів, 1928. – С. 65.

[10] Українці в Москві // Робітнича газета. – 1917. – Ч. 27. – 3 травня. – С. 3.

[11] Українці на чужині. Серед українців Москви // Робітнича газета. – 1917. – Ч. 60. – 14 червня. – С. 4.

[12] Biblioteka Narodowa w Warszawie. – MF 68754. – Арк. 380.

[13] москва // Робітнича газета. – 1917. – Ч. 24. – 29 квітня. – С. 3

[14] ЦДАВО. – Ф.1076. – Оп. 3. – Спр.14. – Арк. 70.

[15] Уступлене міністра війни ген. Верховського // Свобода. – 1917. – Ч. 132. – 8 листопада. – С. 1.

[16] Biblioteka Narodowa w Warszawie. – MF 68754. – Арк. 381.

[17] Смовський К. Моя служба Батьківщині (спогади) // Свобода. – 1958. – Ч. 42. – 5 березня. – С. 2.

[18] Установчі збори в Рязані // Нова Рада. – 1917. – Ч. 44. – 21 травня. – С. 4.

[19] Голос Укр. Війська // Робітнича газета. – 1917. – Ч. 75. – 2 липня. – С. 3.

[20] Смовський К. Моя служба Україні під командуванням Гол. От. Симона Петлюри // Самостійна Україна. – 1950. – Ч. 6-7 (29-30). – Червень-липень. – С. 13.

[21] Смовський К. Моя служба Батьківщині (спогади) // Свобода. – 1958. – Ч. 42. – 5 березня. – С. 2.

[22] Смовський К. Моя служба Україні під командуванням Гол. От. Симона Петлюри // Самостійна Україна. – 1950. – Ч. 6-7 (29-30). – Червень-липень. – С. 13.

[23] Смовський К. російський імперіялізм (Ще одна історична правда про нього) // Свобода. – 1951. – Ч. 232. – 5 жовтня. – С. 2.

[24] Смовський К. Моя служба Батьківщині (спогади) // Свобода. – 1958. – Ч. 42. – 5 березня. – С. 2.

[25] Смовський К. Моя служба Україні під командуванням Гол. От. Симона Петлюри // Самостійна Україна. – 1950. – Ч. 6-7 (29-30). – Червень-липень. – С. 13.

[26] Biblioteka Narodowa w Warszawie. – MF 68754. – Арк. 382.

[27] Українське військо // Нова Рада. – 1917. – Ч. 93. – 21 липня. – С. 4.

[28] Кедровський В. 1917 рік. – Вінніпег, 1967. – С.156.

[29] Смовський К. Моя служба Батьківщині (спогади) // Свобода. – 1958. – Ч. 42. – 5 березня. – С. 2.

[30] Смовський К. Моя служба Батьківщині (Спогади) // Свобода. – 1958. – Ч. 43. – 6 березня. – С. 2.

[31] ЦДАВО. – Ф. 1075. – Оп. 1. – Спр. 68. – Арк. 105-106.

[32] Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). – Кн. I. – Київ, 2007. – С. 347-348.

[33] Biblioteka Narodowa w Warszawie. – MF 68754. – Арк. 382.

[34] Biblioteka Narodowa w Warszawie. – MF 68754. – Арк. 382-383.

[35] Смовський К. Моя служба Батьківщині (Спогади) // Свобода. – 1958. – Ч. 43. – 6 березня. – С. 2.

[36] Кедровський Володимир. 1917 рік // Свобода. – 1928. – Ч. 134. – 11 червня. – С. 2.

[37] Запорожський полк // Робітнича газета. – 1917. – Ч. 103. – 5 серпня.- С. 3.

[38] Biblioteka Narodowa w Warszawie. – MF 68754. – Арк. 383-384.

[39] Новий військовий мністер // Нова Рада. – 1917. – Ч. 127. – 1 вересня. – С. 2

[40] Дописи // Нова Рада. – 1917. – Ч. 135. – 12 Вересня. – С. 4.

[41] ЦДАВО. – Ф.1076. – Оп. 3. – Спр.14. – Арк. 70.

[42] Смовський К. Моя служба Батьківщині (Спогади) // Свобода. – 1958. – Ч. 43. – 6 березня. – С. 2.

[43] Українське військо // Нова Рада. – 1917. – Ч. 93. – 21 липня. – С. 4.

[44] Кедровський В. 1917 рік. – Вінніпег, 1967. – С. 298.

[45] Смовський К. Моя служба Батьківщині (спогади) // Свобода. – 1958. – Ч. 42. – 5 березня. – С. 2.

[46] Сергійчук Г. Українське національне відродження у Москві в 1917 році / Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Вип. 2. – 2015, Дрогобич. – С. 48.

[47] Большевики та українізація війська // Нова Рада. – Ч. 187. – 16 листопада. – С. 4.

[48] Третій Всеукраїнський Військовий З’їзд // Нова Рада. – 1917. – Ч. 169. – 22 жовтня. – С. 2.

[49] Кедровський В. 1917 рік. – Вінніпег, 1967. – С. 447.

[50] Смовський К. Моя служба Батьківщині (Спогади) // Свобода. – 1958. – Ч. 43. – 6 березня. – С. 2.

[51] Афонин Е. Пролетарский октябрь / Октябрь на Красной Пресне: воспоминания к Х годовщине. – москва, 1927. – С. 68.

[52] Страхов И. В Кремле / Год борьбы: сборник. – москва, Ленинград, 1927. – С. 90.

[53] Ангарский Н. Московский совет в двух революциях. – москва-Ленинград, [1928]. – С. 148

[54] Страхов И. В Кремле / Год борьбы: сборник. – москва, Ленинград, 1927. – С. 90, 95.

[55] Прочко И. С. Артиллерия в боях за Родину. — М.: Воениздат, 1957. – С. 42-44.

[56] Смовський К. Моя служба Батьківщині (Спогади) // Свобода. – 1958. – Ч. 43. – 6 березня. – С. 2.

[57] Смовський К. Моя служба Батьківщині (Спогади) // Свобода. – 1958. – Ч. 44. – 7 березня. – С. 2.

[58] Смовський К. Моя служба Україні під командуванням Гол. От. Симона Петлюри // Самостійна Україна. – 1950. – Ч. 6-7 (29-30). – Червень-липень. – С. 13.

[59] Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 рр. – Т . 1. – С. 201, 257.

[60] Тинченко Я. Українські збройні сили: березень 1917 – листопаді 1918 (організація, чисельність, бойові дії) . – Київ, 2009. – С. 55.

[61] Ковальчук М. Битва двох революцій: Перша війна Української Народної Республіки з Радянської росією. – Т. 1. – Київ, 2015. – С. 96, 322. 324.

[62] Смовський К. Моя служба Батьківщині (Спогади) // Свобода. – 1958. – Ч. 45. – 8 березня. – С. 2.

[63] Цап С. Посмертна згадка // Українська дійсність. – 1940. – Ч. 2. – Лютий. – С. 6.

[64] Смовський К. Моя служба Батьківщині (Спогади) // Свобода. – 1958. – Ч. 45. – 8 березня. – С. 2.

[65] Мироненко Г. Замість неоголошеного некрологу Пам’яті полк. С. Захарчука // Наше життя. – 1946. – Ч. 60. – 31 серпня. – С. 4  

Читай у Google News!