До речі, про пам’ятники. В що як що, а в монументальну пропаґанду кремль уміє прекрасно, пише українська письменниця Оксана Забужко.
Я тут недавно згадувала, як «Український тиждень» ще 2016 р., не кліпнувши оком, брехав, буцім перші пам’ятники за Незалежності у нас ставили, як і в росії та Білорусі, – воїнам-«афганцям» (насправді – жертвам Голодомору), – на той час на окупованих землях Донбасу пам’ятники Голодомору московці вже демонтували, тож такий віртуальний «демонтаж» їх «Українським тижнем» і «закладка» читачам у голови натомість пам’ятників «общерускіх» – це, можна сказати, вищий пропаґандистський пілотаж: ніхто тоді й не помітив! А помічати такі штуки треба, і відчитувати їх треба завжди в ширшому контексті – тримаючи в умі цілісну картину: те, як агресивно була наступала на Україну (на призначені до анексії 11 областей майбутньої «Новоросії») російська монументальна пропаґанда впродовж цілого передвоєнного десятиліття, 2003-2013.
На цих теренах не повинно було на час «русскойвєсни»-2014 заціліти вже ніяких слідів, що тут колись могла бути якась «Україна» (ну хіба, може, пам’ятник Шевченкові, та й то ненадовго – кожен освічений киянин з часів Щербицького знав, де в дворі Музею рос. мистецтва переховують пам’ятник Миколі І, підліткою я бачила його на власні очі: в 1970-ті, коли екранізації «Бєлой Гвардії», «Бєґа» і т.п. «поручік-голіцинщина» з санкції андроповського КГБ повалила повним ходом, до нього водили т.зв. «таємні екскурсії», – от цікаво, чи він і досі там?). І саме це й є головною причиною (крім чиновницького невігластва й пофігізму) – чому Київ від 2003 р. й до сьогодні так і не обзавівся пам’ятником ні Нечую-Левицькому (див. про це в коменті), ні Максимові Рильському, ні Олександрові Кошицю, ні, ні, ні… – нікому з тих українських світочів, що тут жили й працювали. Що казати, коли в нас «київський Парнас» (будинки Лисенків-Старицьких-Косачів) досі не має статусу національного музею (і належної охорони відповідно – «свінтілі» кілька літ тому невідомі з фасаду бюст Лесі Українки, і пес не гавкнув, ще трохи – і нові «карєнниє кієвлянє» з ЖК «Єнісєйскій» вважатимуть, що так і було…). Зате в кожному скверику росли, мов гриби, МАФи МП під сусальними «луковками» (атож-атож, це ТЕЖ частина монументальної пропаґанди, в яку прекрасно вмів іще Павло І, котрий окремим указом заборонив будівництво церков в українському стилі – з трьома банями вряд), ну і пам’ятники всім російським діячам, які тут бодай раз побували, дедалі рясніше «мітили» місто…
І це, повторюю, не тільки про Київ: ми от позавчора річницю Шевельова відзначали – і якось уже й призабулося, і не згадуємо історію з розбитою меморіальною йому дошкою восени 2013 р., а вона ж така показова: одержали «ждуни» з тодішнього харківської міськради прочухана від своїх московських кураторів за те, що проґавили встановлену громадським спільнокоштом дошку українському діячеві, та ще й «ідейному ворогу», та ще й у самому центрі, і акурат на порозі «рускойвєсни» й запланованого перетворення Харкова на столицю «ХНР», ви там што, акуєлі?! – не інакше як гримнули «московські», і довелося “харківським” притьмом уживати заходів: спершу посилати на Сумську «Оплот» із кувалдами, хай там Жиліну в пеклі гаряче буде, а тоді – Добкіна (де він, до речі?) на трибуну, з криком про те, що Шевельов «фашист», чи пак «пособнік», – сьогодні, коли ми всі в їхньому дискурсі «фашисти», зрозуміло, що це просто «звуковий супровід» для кувалд (або, коли в масштабі країни, – для шахедів-Кинджалів), але ж ми взагалі про той «вступ до короткої історії ХНР» не згадуємо, затулились новою дошкою – і забули!.. А потім протираємо оченьки й збентежено робимо кліп-кліп: ой, а хто ж це нам стільки вєртінскіх-з-булгаковими тут навєртєл?..
Контекст, любі друзі, контекст – і тоді не треба щоразу крутитись в’юном на сковороді й виправдовуватись за те, що існуєш. У нас ще стільки Авгієвих стаєнь нечищених стоїть, що якісь півтора десятки пам’ятників російським діячам, наставлені в передвоєнне десятиліття, – взагалі не тема, нема що обговорювати.
А от чого «ждуть» у Київраді, другий рік (!!!) не приймаючи рішення по перейменуванню вулиці Алли Тарасової на Миколи Макаренка (пам’ятаєте, ми з вами петицію тут були підписували весною 2024-го? Підписали, а вулиця й досі – Алли Тарасової, ги!) – ось це мені справді цікаво: кому там так Микола Макаренко муляє – і чим, дуже хотілось би знати?.. Не хочеться заміняти русскую – нєрусскім? Псуватиме комусь така заміна “русскійґорад”? Де ти, КМДА. дай отвєт? Нє дайот отвєта…))
На фото – ягідка на торті: розворот із туристичними маршрутами Києва з Lonely Planet (гугліть, хто не в курсі). Незадовго перед пандемією приїздила до Києва моя американська приятелька, і я їй порадила обов’язково сходити в NAMU, Нацмузей себто: оновлена ж експозиція, аванґард, Богомазов. Кричевський!.. І виявилося, сепрайз-сепрайз, що в приятельки в Lonely Planet – Національного Музею українського мистецтва в Києві НЕ ЧИСЛИТЬСЯ. Взагалі. Можете пересвідчитись на власні очі. Музей Булгакова – є (на іншому розвороті), російського мистецтва – є, “Родіна-Мат” – є, а українського мистецтва – нєт, нєбило і бить нє может. Рускійґорад. (Один із авторів путівника – росіянин, тут Штірліц трохи попаливсь, краще було б на таке діло найняти якого-небудь свого «крота» з українців, але ж і так, припускаю, ніхто не помітив, як і я б не помітила, якби не випадок, то чого паритись?..)
Будьмо уважні (с).
