Довженко-Центр представив рейтинг ТОП 100 найкращих фільмів

Read in Google News!

Довженко-Центр представив рейтинг 100 найкращих фільмів в історії українського кіно. Рейтинг було складено завдяки масштабному опитуванню представників національної та міжнародної кінокритичної спільноти, метою якого було переосмислення вітчизняного кіноканону та спроба визначення кращих українських фільмів за всю історію існування кінематографу. Перші 10 з них описані нижче.

10. Вавилон ХХ (1979)

Режисер: Іван Миколайчук

Оператор: Юрій Гармаш

Іван Миколайчук — справжній мультиінструменталіст на тлі решти класиків українського кіно: сценарист, режисер, виконавець головних ролей в обох своїх режисерських роботах, він навіть самостійно відібрав фольклорні мелодії для музичної доріжки, — а на знімальному майданчику, якщо вірити свідоцтвам, ледь не власноруч лагодив декорації з молотком у руках. Втім, його кіно напрочуд поліфонічне: народні пісні різними мовами, різнобарвні героїні та герої у складній, заплутаній екосистемі суспільного життя, знаки питання поміж твердих відповідей.

В образі Фабіана Миколайчук спостерігає за подіями з певної відстані, надаючи змогу розкритись колегам у характерних ролях — Таїсії Литвиненко, Лесю Сердюку, Бориславу Брондукову. Любов Поліщук, майбутня зірка російського кіно, яку асистентка режисера випадково побачила у московській естрадній виставі, виконала тут свою найкращу українську роль.

9. Довгі проводи (1971)

Режисер: Кіра Муратова

Оператор: Генадій Карюк

Муратова продовжує тему, розпочату в попередній стрічці «Короткі зустрічі», – про різні моделі існування, осідлу жіночність у фільмі блискуче втілює Зінаіда Шарко. Батька з романтичною професією археолога бачимо лише на фотослайдах – в оточенні сина і юних аспіранток.

Але фільм фокусується на третій фігурі – підлітку, який повинен вирішити, чи залишитися в світі декоративних рослин, різьблених меблів і довгих світських розмов, чи врешті-решт подорослішати і ризикнути почати власне життя, окреме від матері. Уже в цьому, ранньому фільмі Муратової, впізнаємо притаманну її героям невротичність діалогів – з повторами і часом екзальтованою жестовою мовою.

Фільм був закінчений в 1971 році, але на екрани потрапив лише в 1987, тоді ж отримав призи на Всесоюзному кінофестивалі та на МКФ у Локарно. Через цей фільм режисерку зі скандалом позбавили диплому ВДІКУ та надовго заборонили знімати.

8. Білий птах з чорною ознакою (1970)

Режисер: Юрій Іллєнко

Оператор: Вілен Калюта

Завдяки Івану Миколайчуку, який є автором первісного задуму та співавтором сценарію «Білого птаха», тональність фільму дещо інша у порівнянні з попередньою роботою режисера — «Вечір на Івана Купала». Замість гоголівського козацького абсурду та барвистих філософських алегорій — похмура, прадавня гірська мистика, шалений вир народного співу та танцю і рефлексія з приводу вже не «романтичної», а нещодавної, досі болючої історичної ери. Образ Ореста, брата, який у війні бере сторону повстанської армії, Миколайчук мріяв втілити сам, але наштовхнувся на заборону — небажаними виявились потенційні паралелі з Шевченком («Сон»). Саме завдяки цьому на кіноекрані вперше з’явився 30-річний львівський театральний актор Богдан Ступка, на чиєму майже шекспірівському прочитанні образу антигероя тримається емоційний лад стрічки.

Стрічка з ефектною назвою, що сьогодні викликає непередбачені асоціації з джалло, вчасно потрапила до програми Московського кінофестивалю, здобувши Золоту медаль головного радянського кіносмотру і бурхливо схвальну критику; так сталася єдина до часів перебудови впевнена перемога Юрія Іллєнка над цензурою. Фільм, який відбудовано у лінійній романній формі, відповідає стилистичним, а значною мірою — й ідеологічним вимогам доби; але смілива розстановка акцентів зсуває глядацький фокус, змушує побачити замкнений гуцульський всесвіт очима дитини та дорослого, чоловіка та жінки, комуніста та священика. Маргіналізована Західна Україна несподівано заговорила своїми — різними — голосами.

7. Польоти уві сні та наяву (1982)

Режисер: Роман Балаян

Оператор: Вілен Калюта

Фільм знімався Балаяном в древньому та сонному російському Володимирі за участі зіркових московських авторів 80-х та в компанії його постійних співаторів, оператора Вілена Калюти та композитора Вадима Харпачова. Перший з них надав міському побуту поетичний фотографічний вимір, другий своїми синтезованими звуками, немов відповідав за зв’язок героїв з космічними сферами.

Знімаючи фільм про втому чоловіка в розквіті сил, сорокадвохрічний Роман Балаян в «Польотах» ледь не єдиний раз в своїй фільмографії філігранно влучив як в нерв часу, так і в якийсь універсальний стан важкості й маруди життя. Трікстер і «бєдний Єрьома» Сергій, немов, лишиться з режисером й надалі перероджуватиметься то як журналіст Олексій (той же Янковський) в «Бережи мене, мій талісман» (1986), то як хірург (Ахтем Сеітаблаєв) в «Ми є. Ми поруч» (2020), ледь не ставши авторським прокляттям Балаяна.

Проте саме в «Польотах уві сні та наяву» вся награна маскулінність й трагічна невідповідності героя самому собі точно з’являється в потрібному місці в потрібний час, сумно відобразивши драму цілого покоління пізньорадянської «технічної інтелігенції».

6. Астенічний синдром (1989)

Режисер: Кіра Муратова

Оператор: Віктор Кабаченко, Володимир Панков

Повний апатії та агресії «Астенічний синдром» – один з найперших та найважливіших радянських фільмів про руйнацію ілюзій та шок від зустрічі з реальністю. Сварки в черзі з рибою, тиснява в метро, вигорілі дошки пошани, атмосфера кладовища, хаос і крики були з одного боку вираженням типової для Муратової експресії, з іншого – демонстрували крах авторитетів та сирітство вчорашніх атрибутів влади. Нарешті, немов вирішальний акорд, в фінальній сцені фільму вперше в радянському кіно прозвучав мат.

Так «Астенічний синдром» багато в чому став маніфестом свого часу, фільмо з якого фактично почалося нове радянське та пострадянське кіно, а до чисельних експериментів з формою та жанрами режисерка додала ще неймовірні по своїй щемкості документальні кадри шкуродерні, куди звозять бездомних собак. Цей епізод супроводжував вкрай показовий для всього фільму титр: «На це не люблять дивитися. Про це не люблять думати. Це не повинно бути причетним до розмов про добро та зло».

Врешті решит саме «Астенічний синдром» нарешті приніс Муратовій європейську славу – на Берлінському міжнародному кінофестивалі в 1990 році стрічка стала справжньою сенсацією та отримала «Срібного ведмедя».

5. Камінний хрест (1968)

Режисер: Леонід Осика

Оператор: Валерій Квас

Третій після Параджанова і Іллєнка титан українського «поетичного кіно» Леонід Осика разом із сценаристом-поетом Іваном Драчем в своєму другому повнометражному фільмі об’єднав одразу дві новели Василя Стефаника «Камінний хрест» та «Злодій». Тим самим йому вдалося в одному творі поєднати і моральні погляди галицьких селян, і їх тяжке соціальне становище, що змушувало масово покидати рідні землі.

Завдяки своїй візуальній виразності стрічка стала однією з емблематичних робіт українського кіно 1960-х років. Саме кадр із «Камінного хреста» прикрасив обкладинку українського видання однієї з найбільш відомих книг про українське кіно «Історія українського кіно» Любомира Госейка.

4. Плем’я (2014)

Режисер: Мирослав Слабошпицький

Оператор: Валентин Васянович

Сценарій фільму заснований на спогадах самого режисера. В дитинстві Мирослав Слабошпицький вчився у київській школі №186, навпроти якої був розташований інтернат для дітей із вадами слуху. Учні якої цих шкіл часто билися між собою. В 2010-му році Слабошпицький вперше звернеться до розповіді про молодих людей з вадами слуху у короткометражці «Глухота». Її прем’єра відбулася на Берлінському кінофестивалі, і саме з неї в подальшому й виросте дебютний повний метр режисера.

«Плем’я» майстерно продовжує традиції фестивального східноєвропейського кіно 2000-х, а режисер явно надихається знаковими фільмами румунського, угорського і інших кінематографій, додаючи до цього свій власний досвід та свій погляд на кіно.

3. Людина з кіноапаратом (1930)

Режисер: Дзиґа Вертов

Оператор: Михаїл Кауфман

«Людина з кіноапаратом» — один із найголовніших маніфестів світового кіноавангарду. Згідно з естетичними настановами Вертова, фільм знімався без сценарія.

У документальному фільмі «Людина з кіноапаратом» Вертов реалізував багаторічні експерименти і теоретичні напрацювання у сфері операторського мистецтва та монтажу, перетворивши фільм на методичний посібник з кінематографії для майбутніх поколінь режисерів. Камера талановитого оператора Михаїла Кауфмана фіксує строкате життя українських мегаполісів — Одеси, Харкова та Києва доби непу.

2. Земля (1930)

Режисер: Олександр Довженко

Оператор: Данило Демуцький

«Земля» – найвідоміший український фільм, визнаний шедевром світового кіномистецтва. Глорифікована в Україні після смерті Довженка, авангардистська стрічка, заборонена через 9 днів після виходу в прокат, породила чи не найбільшу кількість контроверсійних тлумачень. Сповнена ліричного пантеїзму, й водночас утопічної екзальтації, вона продемонструвала всю неоднозначність українського цивілізаційного вибору 1920-х, кульмінацією якого стала драматична колективізація.

Олександр Довженко – чи не найвизначніша й водночас найконтроверсійніша – постать української культури радянської доби. У своїй творчості він розробив політичний і культурний проект України, далекий від догматичного комунізму: в цьому – умовно авангардистському – проекті парадоксальним чином поєднувались футуризм і традиціоналізм, утопізм і консерватизм. Здатність мислити міфологічно, позачасово, обіймаючи цілі історичні епохи й асоціюючись із власним народом, робить Довженка постаттю цілком героїчною.

1. Тіні забутих предків (1964)

Режисер: Сергій Параджанов

Оператор: Юрій Іллєнко

З’явившись на зламі двох радянських епох, коли влада в Москві вже змінилася на реакційну, а в українському кіно ще тривала «відлига», «Тіні забутих предків» стали поворотною подією для розвитку української культури другої половини ХХ століття. Починаючи від дисидентського скандалу на прем’єрі «Тіней» в кінотеатрі «Україна», продовжуючи тривалим протистоянням режисерів-послідовників «поетичної» школи з радянською цензурою, закінчуючи перетворенням фільму Параджанова в ікону стиля для молодого кіно незалежної України.

Хай там як, «Тіні забутих предків» Параджанова – твір надзвичайно цікавий навіть поза політичним контекстом своєю новаторською мовою та участю в ньому доброї половини ключових фігур українського кіно 60-80-х років.

Читай у Google News!