ПРО ЧЕСТЬ ЗМОЛОДУ. І ще таке додам, до історії з позориськом МОК. Вже, здається, весь світ покатав Кірсті Ковентрі на шакалячому експресі за її “крокодилячі сльози”, – але письменницька професія вимагає вірити в людей, і, холера, я в них усе ще вірю: я вірю, що вона щиро плакала, пише українська письменниця Оксана Забужко.
Тільки, зрозуміло, не над Владом, а над собою.
Це класичний жанр – “плач старої шлюхи за втраченою цнотою” (до речі, лукізм, звісно ж, фе і некомільфо, але не може не виникнути питання, коли дивишся на цю жінку, знаючи, що їй усього 43 роки, – що, в біса, вона таке погане з собою була в житті робила, щоб із тої стрімкої-гінкої “золотої дівчинки”, яку бачимо на фото з Мугабе, перетворитись на цю нефоремну купу підгнилої матерії: не стероїдами ж єдиними такий ефект досягається, це таки і “з душі” має йти, не дурний то придумав, що після 40 років людина відповідає за своє обличчя, але – щоб так хутко??) Не пригадую зараз імені того рос. олігарха, що її “висаджував” на посаду, – менше з тим, і так всім зрозуміло: від Мугабе до путіна, “дівчинка” не просто “золота”, а – “перехідна”: від одного людоїда до другого, помивачка для їхніх брудних робіт, – доволі гидотна, насправді, кар’єра для людини, котра від початку мала якийсь від Бога “золотий капітал” – пакет справді небуденних здібностей…
Ви ж чули, що вона лепетала в тому своєму соромітному монолозі, – “I’m an athlete, he’s an athlete… я спортсменка, він спортсмен… я з ним розмовляла не як голова комітету, а як спортсменка зі спортсменом…” (“Как художнік художніку”, угу…)
Ось ким їй усе ще хочеться бути – спортсменкою: такою самою, як Влад Гераскевич. Дівчинкою “чистої гри” – котра чесно пропливла свою доріжку найшвидше за всіх і чесно отримала на груди медаль під овації стадіону: яка ж це солодка втіха – отримувати за свій труд заслужене прилюдне визнання! Їй хочеться, щоб між нею і Владом НЕ БАЧИЛИ РІЗНИЦІ – бачили їх людьми “одного прайду”, одної породи. А так не є. І вона це відчуває. І плаче.
(От цікаво – щО вона йому казала “як спортсменка спортсмену”, чим зваблювала, умовляючи пожертвувати мертвими на шоломі й приєднатись до таких, як сама? Воно, звісно, всі вербовки за одною технологією робляться, але в її виконанні – я б послухала…)
Імовірно, це плаче з неї та колишня дівчинка, похована в цій бридкій, морально й фізично, прислужниці людоїдів. Їй боляче од краси Владового Вчинку. Продажності – завжди боляче од існування шляхетности, ницості – боляче на вид гідности: тому москва 20 років весело плескала під приспів “Все люди б…ди!” (с) (і ширила цей “андерґраунд” і серед наших еліт, це сурковська була “стратегія приручення”), тому чекісти завжди особливо люто ненавиділи “чістєнькіх” і старалися вимазати сфабрикованими наклепами тих, хто відмовлявся від їхніх спокус, як Влад відмовив МОК (я була певна, що першими вискочать лайномази з темою “це все піар, бо він шансу на медаль не мав!” – і лайномази авжеж не підвели!). За великим рахунком, це, щоразу, ті хвилини “присутности Бога в пропащих душах”, коли, хай на мить, опікає скурвлену людину страшний здогад, що в житті збочив кудись не туди, – що ніякі, ніякі, сцуко, гроші не вернуть тобі чистоти тої дівчинки, яка колись просто вміла плавати краще за всіх – і могла б розмовляти з цим хлопцем на рівних…
“I’m an athlete, he’s an athlete…” – Господи, яке ж жалюгідне це “І я, я теж!” No, woman, you are not. Не старайся пристроїтись обіч нього – твоє місце по іншій стороні, ти сама його вибрала.
І вона зривається. І плаче.
Мораль цієї казки – бережіть свої Божі дари змалку, хлопчики й дівчатка.
І не підписуйте контрактів з людоїдами.
