Ми всі, більшість, усі ці п’ять років живемо в цьому чеканні, у цьому відкладеному на потім, коли не буде війни, бутті. Чекаємо у наших містах, коли перестануть вити сирени і ми нарешті почуємо «Увага! Відбій повітряної тривоги, відбій повітряної тривоги!» Особливо, коли надворі ніч і небо гуде, пише український журналіст та письменник Майкл Мишкало для zbruc.eu.
Чекаємо, коли прийде весна, і буде тепло, і буде довгий світовий день. Зима – це гарантовано відключення світла і відсутність тепла, а часто й води. Такою зимою нас лякають – або попереджають, щоб підготувались (альтернативні джерела енергії: генератори, буржуйки, твердопаливні котли), вже який рік. Минула зима була сувора, холодна і сніжна, особливо морозяна вона була для киян. А ще багато наших людей чекають на звільнення від окупації, на припинення обстрілів, бомбардувань і на повернення до власного дому, до своєї землі, до своїх країв. Ті, хто виїхав за кордон, вони також (не всі) чекають, і хто залишився, отримавши статус ВПО. Чекають, коли діти (мова про хлопців) закінчать школу, не тільки середню, вищу, отримають освіту і виїдуть за кордон – це також є.
Життя несправедливе, і чекання одних (скоро вже шістдесят, і можна буде поїхати за кордон на відпочинок або повернутися в Україну, якщо ти там працював задовго до війни, не боятись ТЦК) не порівняти з чеканням на закінчення бойових дій, на відпустку, на побачення з рідними тих, хто зараз воює, хто на війні. Особливо жорстоке і болісне чекання – якщо це адекватні слова – для тих, чиї сини, чоловіки, брати, батьки серед тих, хто «пропав без вісті». Поки «невідомо», залишається надія – живий, у полоні. Чекає на обмін.Таке чекання і така невідомість, коли горизонт планування – один день (дожити б до завтра, декілька місяців, пережити би зиму), змушує не тільки відкладати на потім, але часто робити зараз і вже те, на що не ставало часу, бажання, стимулу та тої ж відваги за кращих, спокійних, мирних часів, адже завтра може й не бути. Наприклад, взяти шлюб і завести сім’ю. Таких історій немало – я особисто знаю, бо це в родині. Тато воює і дід воює, професійні військові, малому вже скоро рік. Таке чекання і така невідомість особливо змушує цінувати те, що є, буквально кожну мить, – бо це, може, востаннє, коли знайомий голос кличе вас на ім’я, останні обійми й поцілунок, останній вечір за сімейним столом, останній ранок у рідному місті. Класичне латинське memento mori як ніколи актуальне у наш час, і від того може легко поїхати дах. Жити у цій постійній непевності й напрузі, над якими висить страх смерті, страх втратити все, всіх, – важко, часто неможливо, нестерпно і небезпечно.
Віктор Франкл, переживши пекло концтабору, свого часу написав, що першими померли ті, хто думав, що це скоро закінчиться. Потім померли ті, хто вважав, що це не закінчиться ніколи. Вижили ті, які були зайняті щоденними справами і не думали про це. Напевно, це найкращий рецепт психологічної стійкості. Продовжувати, принаймні намагатися, жити і працювати нормальним, марудним, банальним, щоденним життям зі всім його ідіотизмом, труднощами і героїзмом. Коментувати і дратуватися цими цінами і цією погодою, перейматися, аж до сварки з найближчими, хто читатиме радіодиктант національної єдності, слухати поради й оцінки розмаїтих експертів, особливо медичних, що їсти, пити, скільки і що носити (буквально: взуття) і яку купувати білизну. Про футбол, економіку, політику і жінок (коли мова про чоловіків) я помовчу – тут всі експерти. А ще є сім’я, діти, робота (чи немає роботи), немає дітей або виросли, завжди є ті, кому можна допомогти словами, ділами, грошима. Не чекати на потім – його може й не бути. Пам’ятати: у нас є тільки сьогодні, зараз, тепер.
