Другий тиждень влада нервово намагається призначити Михайла Федорова хоч кимось, аби тільки не міністром оборони – Княжицький

Кличте негайно Вероніку-феншуй!!! Другий тиждень влада нервово намагається призначити Михайла Федорова хоч кимось, аби тільки не міністром оборони, пише український журналіст та народний депутат Микола Княжицький.

Несподівано для самих себе ми опинилися в ситуації, коли абсолютно випадково, без будь-якої підготовки та за відсутності очевидних причин у країні змінилися не лише прем’єр-міністр, а й керівники практично всіх силових структур — Міністерства оборони, ЗСУ, Генерального штабу, МВС, СБУ, Національної поліції та РНБО. Причому все це відбулося спонтанно й неочікувано, адже, коли на Банковій виникла ідея відставки уряду Юлії Свириденко, ніхто не передбачав, наскільки далеко ми зайдемо у продукуванні політичних криз.

У нормальній, здоровій демократії такі імпровізації були б неможливими. Парламент не ухвалив би рішення про відставку уряду без зрозумілого пояснення причин. Принаймні ті депутати, які вирішили віддати за це свої голоси, мають право знати, чому вони повинні голосувати за таке рішення. Але достатньо подивитися, як представники владної фракції дякували прем’єр-міністерці, яку самі ж щойно звільнили, щоб зрозуміти очевидне: ніхто з них не розуміє, чому вони щойно натиснули кнопку «за».

У результаті всього цього президент замість того, щоб шукати ефективного кандидата на посаду міністра оборони, займається працевлаштуванням Михайла Федорова. Судячи з пояснень Володимира Зеленського, Федорову пропонують посаду в Кабінеті Міністрів, але без міністерства, тобто без владних інструментів, без повноважень, а отже — без реальних важелів впливу на державне управління. Фактично йдеться про формальну посаду весільного віцепрем’єра, на якій можна нічого не робити, і ніхто цього не помітить. Якщо ж Федоров не має наміру виходити на політичну пенсію у 35 років, то цілком зрозуміло, чому він не погоджується на таку пропозицію.

На жаль, ми вкотре опиняємося в ситуації, коли ключові рішення державного значення ухвалюються абсолютно хаотично — без жодного стратегічного бачення, без розуміння цінності державних інституцій і без найменшого прорахунку катастрофічних наслідків. Влада продовжує навпомацки ходити по тих самих політичних граблях, удаючи при цьому, ніби ця вимушена й непродумана імпровізація і є тим самим «мудрим державницьким планом». Ми всі стаємо заручниками трагічної реальності, у якій подальша доля країни залежить від спонтанної інтуїції однієї конкретної людини — без участі передбачених Конституцією і законами інституцій. І в цьому контексті починає здаватися, що від послуг «Вероніки-феншуй» відмовилися якось надто передчасно. Могла б і допомогти.